Історія України
Никула Денис <nykula@ukr.net>, 1 курс Київського міжнародного університету, 035 Філологія, заочна форма

Початок формування людської цивілізації. Східнослов'янські племена.

Утворення Київської Русі, згодом Галицько-Волинської держави. Запровадження християнства, зв'язки з Західною Європою. Формування українського народу.

Входження до складу Литви та Польщі. Виникнення козацтва.

Українська національна революція 17 століття, створення козацько-гетьманської держави. Ліквідація гетьманської держави царською адміністрацією. Зникнення Речі Посполитої з політичної карти.

В складі Російської та Австрійської імперій. Заборона української мови та культури. Процес формування української нації.

УНР Центральної Ради, Гетьманат Скоропадського, УНР Директорії. Боротьба проти польського панування, утворення ЗУНР. Акт злуки УНР І ЗУНР.

Соціалістичний політичний і економічний порядок. Жорстка колективізація, державна власність на засоби виробництва. Друга світова війна… Перебудова.

Побудова незалежної держави, ринкова економіка. Демократичне суспільство, Майдан. Російсько-українська війна.

Найвищою еволюційною ланкою був австралопітек, проте в Україні його не було. У нас був пітекантроп, пізніше неандертальці й кроманьйонці.

Постійне пересування, збиральництво, полювання, використання вогню, каміння, дерев'яних палиць, гостроконечників, рубил і скребел.

Виникає суспільна ланка — рід, по материнській лінії. Спорудження жител, землянок. Предмети з каменю й кістки, прикраси, антропоморфні статуетки, фігурки тварин.

Заселено Закарпаття, Середній Дністер, Житомирщину, Донеччину, Крим, Чернігівщину, Канівщину.

Первісні релігійні уявлення: анімізм — віра в духів, тотемізм — поклоніння тваринам-родоначальникам, фетишизм — поклоніння предметам, наділеним надзвичайними властивостями. Багато божеств (язичництво), поклоніння явищам природи, небесним тілам.

Ландшафт, флора, фауна й клімат подібні до сучасних. Нові інструменти: долото, сокира, тесло, ножі, списи — з крем'яними пластинами. Перша «механічна» зброя дистанційної дії. Човни й весла. Приручення тварин.

Заселено майже всю територію України, зокрема північ, лісові райони, Одещину, Надпоріжжя.

Землеробство й скотарство, неолітична революція — перехід від привласнювальних до відтворювальних форм господарства.

Нові методи обробки: пиляння, шліфування, свердління. Випалений на вогні глиняний посуд.

Заселено долини Дніпра, Десни, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Прип'яті.

Завершення виділення скотарських племен. Удосконалення зброї, укріплення поселень. Перше велике переселення народів у 4 століття до нашої ери.

Розвиток продуктивних сил; надлишок матеріальних благ, систематично привласнюваних панівними класами, які утримують військо й державний апарат.

Господарська самостійність окремих сімей, розвиток приватної власності на засоби виробництва, концентрація багатств у племінної верхівки.

Об'єднання племінних союзів полян, древлян, уличі, тиверців, бужан, волинян і сіверян.

Найсильніше державне утворення у полян, князь Кий — 550–600 роки.

Політична, економічна, етнокультурна консолідація. Столиця — Київ, центр державотворення Куявія (паралельно будування: Славія навколо Новгорода й Артанія в Приазов'ї).

882 р. — князь Олег захопив Київ.

Перехід від первісно-общинного ладу одразу до феодального, оминаючи рабовласництво.

Феодалізм: засіб виробництва — земля; власність на засіб виробництва — у панівного класу феодалів; виробник матеріальних благ — безземельний селянин, економічно й особисто залежний від феодала.

Основні категорії соціальної еліти: князі, бояри, дружинники.

В межах сучасної України 5 князівств: Київське, Переяславське, Чернігівське, Галицьке, Волинське.

В межах Русі в цілому — близько 15 князівств.

Колективний суверенітет — управління здійснював союз найвпливовіших князів.

Перестали коритися Києву Полоцьке князівство (Білорусь), Новгородська республіка, Володимиро-Суздальське князівство (Юрій Долгорукий).

1169 — володимиро-суздальский князь, онук Мономаха Андрій Боголюбський захопив і пограбував Київ.

1185 — новгород-сіверський князь Ігор Святославич іде в похід проти половців, зазнає поразки, відмовляється спільно з половцями (хан Кончак) іти на Київ — «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора.

1187 — переяславський князь Володимир Глібович іде в похід проти половців, зазнає поразки: «за ним Україна багато потужила» — перша згадка про Україну в літописах, письмових історичних джерелах.

Приєднав до Галицького князівства землі між Дністром і Карпатами й пониззя Дунаю. Підтримував мир з Угорським королівством, Польщею, Німеччиною, Візантією.

Останнім представником династії Ростиславичів був його син Володимир Ярославич, котрий помер у 1199 році.

1173 — зайняв престол у місті Володимирі — центрі Волинського князівства. Іншими містами князівства були Луцьк, Буськ, Дорогобуш, Белз, Берестя, Турійськ.

Успішно брав участь у походах проти половців і ятвягів. Налагодив відносини з Польщею й Візантією.

1199 — приєднав до своїх володінь Галичину, утворивши Галицько-Волинське князівство, столиця — місто Галич.

1202 — здійснив похід на Київ, став володарем Київського й Переяславського князівств.

Відмовився від корони, яку пропонував Папа Римський Інокентій 3, через вимогу прийняти католицизм.

1205 — пішов у похід на Польщу, загинув під містом Завихвостом у сутичці з військом краківського князя Лешка Білого.

Бояри, залучивши іноземну підтримку — угорців і поляків — посадили на трон одного з-поміж себе — Володислава Кормильчича.

1214 — Галич захопили угорці, від них місто звільнив Мстислав Удатний.

1223 — разом із половцями Мстислав Романович (Київ), Мстислав Удатний (Галич), Мстислав Святославич (Чернігів) на берегах Калки виступили проти нападу монголів на причорноморський степ. Битва мала для русичів тяжкі наслідки, проте й монголи зазнали втрат, а тому повернули назад. Данило зумів вивести свої полки з бою та повернутися додому.

1238 — остаточно здолав галицьких бояр, яких підтримували угорці, й укріпився в Галичі, залишивши Волинь молодшому братові Васильку.

1239 — укріпився в Києві, посадивши керувати ним тисяцького Дмитра. Обрав столицею свого князівства Холм, який заклав у 1237.

1240–1241 — монголи, спустошивши Переяславську й Чернігівську землі, оточили Київ і захопили його, а тоді розорили й галицько-волинські землі.

1242 — засновано Золоту Орду на Волзі (хан Батий, місто Сарай). У Києві поставлено правити баскака — урядовця, котрий відповідав за збір данини та облік населення.

1245 — Данило Галицький приїжджає в Сарай і добивається від Батия прав (ярлик) на управління Галицько-Волинським князівством. Обов'язком його як васала стала участь у походах монгольської армії.

Біля міста Ярослава на річці Сян, Данило й Василько розгромили військо польських і угорських рицарів, котрих підтримували галицькі бояри.

1252 — Данило приходить на поміч угорському королю Белі 4 у бою з німцями.

1253 — коронований у Дорогичині представником Папи Римського Інокентія 4, Галицько-Волинське князівство отримує титул Руського королівства.

1254–1255 — успішно протистояв монголам без підтримки європейських монархів, декілька разів переміг хана Куремсу.

1258 — зазнав поразки від хана Бурундая, був змушений розібрати укріплення найбільших міст, крім Холма.

Здійснив військову реформу: організував піше військо з жителів міст і сіл.

Заснував місто Львів (1256), куди в 1272 переніс столицю його син Лев.

Данило ходив у походи на Чехію, Польщу, Литву, ятвягів. Виступав арбітром у міжусобицях польських і литовських князів. Продовжував політику династичних шлюбів.

Лев приєднав до володінь Люблінську землю й частину Закарпаття з містом Мукачевим.

Пересунув південні межі Галицько-Волинського князівства до нижньої течії річок Дністра й Південного Бугу, скориставшись ослабленням Золотої Орди.

1303 — домігся від Константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії.

1308–1323 — княжили його сини Андрій і Лев 2, ведучи союз із Тевтонським орденом, торгуючи з Балтикою й будучи «щитом» Польщі проти «жорстокого племені монголів».

1325 — бояри обрали правителем Юрія 2 Болеслава, котрий запрошував розвивати міста німецьких колоністів, проте в 1340 його отруїли. Галицько-Волинська держава розпалася.

1340 — Любарт Гедимінович, одружений із донькою Юрія 2 Болеслава литовський князь, обраний боярами керувати Галиччю й Волинню.

1349 — польський король Казимир 3 здійснив хрестовий похід на Русь проти язичників-литовців і схизматиків-православних. Захопив Львів, Белз, Берест, Володимир.

1350 — литовсько-волинське військо повернуло більшу частину Волині. Казимир 3 і його небіж угорський король Людовік 1 укладають угоду, що Людовік успадкує галицькі землі.

1351–1352 — Велике князівство Литовське воює з Казимиром 3 і Людовіком 1 за галицько-волинські землі.

1352 — мирна угода, за якою Любарт зберігає право на Волинь.

1353–1366 — знову війна з поляками за галицько-волинські землі.

1366 — до Польщі відходить Західна Волинь — Холм, Белз, Володимир.

1370 — Любарт відвойовує Володимир, Казимир 3 помирає, Галичина починає вважатися окремим королівством, залежним від Угорщини.

1376–1378 — Людовік 1 і Любарт ведуть війну за Західну Волинь.

1382 — помирає Людовік 1, розпадається унія Угорщини й Польщі.

1387 — польські війська витісняють угорців із Галичини й остаточно приєднують її до Польщі.

Гедимін (1316–1341): «хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовлявся від військової повинності, у того забирали землю» — на всі суспільні верстви від князів до селян.

Завершив приєднання до Литви білоруських земель і приступив до приєднання українських.

Ольгерд Гедимінович (1345–1377) заволодів Чернігово-Сіверщиною й у 1362 зайняв Київ.

1362 — у битві під Синіми Водами литовці, українці й білоруси розгромили монголів.

Землі Білорусі, України й частково Московії складали 90% ВКЛ. Литва «старини не рушила, а новини не вводила».

Приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князів позбутися монгольського ярма.

Руська мова стала державною мовою ВКЛ, збереглося руське законодавство, православна церква зберігала панівне становище.

Руські князі сплачували щорічну данину й надавали литовцям збройну допомогу. Литовці приєднувалися династичними шлюбами з українцями.

1392 — однак, Вітовт, племінник Ольгерда, очолив частину удільних князів із вимогою утвердити незалежність ВКЛ на правах васала польського короля — було укладено Острівську угоду.

Вітовт позбавив самостійності уділи Новгород-Сіверського, Подільського й Київського князівств, поставивши замість Рюриковичів і Гедиміновичів своїх намісників.

Також Вітовт розширив кордони ВКЛ до Чорного моря й приєднав Смоленську землю, проте зазнав поразки від золотоординських ханів на Ворсклі в 1399.

1410 — Грюнвальдська битва, перемога польсько-литовсько-руської армії над військом Тевтонського ордену, зростання авторитету Вітовта.

1413 — Городельська унія — угода між Ягайлом і Вітовтом про незалежність ВКЛ.

1429 — з'їзд монархів Європи в Луцьку, де Вітовта мали коронувати, але цього не сталося.

1430 — Свидригайло Ольгердович стає великим князем литовським після смерті Вітовта. Орієнтується на українську й білоруську знать.

1432 — усунення Свидригайла від влади за підтримки Польщі, оголошено князем Сигізмунда, Вітовтового брата, котрий відновив унію ВКЛ із Польщею. Руські князі й бояри садять Свидригайла на «Велике князівство Руське».

1435 — у битві під Вількомиром (зараз місто Укмерге в Литві) Свидригайло зазнає поразки від військ польських і литовських можновладців; Свидригайла залишають волинським князем; Олелька Володимировича (онука Ольгерда) — київським.

1452 — ліквідовано тимчасово відновлене Волинське князівство по смерті Свидригайла.

1470 — ліквідовано Київське удільне князівство, перетворено його на воєводство ВКЛ.

Виникають стани — великі групи людей, що мають закріплені законом права й обов'язки, відрізняються політичним становищем і привілеями.

У першій половині 16 ст. Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Київщина перебували в складі Литви; Галичина, Белзщина, Холмщина, Західне Поділля — в складі Корони Польської. Від середини 14 ст. Буковина стала частиною Молдавського князівства, котре в 1514 році потрапило в залежність від Османської імперії. Угорське королівство в 1526 р. зазнало поразки від османів, і Закарпаття поділили Священна Римська імперія й Трансільванське князівство. На Кримському півострові від 15 ст. існувало Кримське ханство — васал Османської імперії. Чернігово-Сіверщина увійшла до складу Московської держави.

З 1561 року Литва брала участь у Лівонській війні проти Московської держави й прагнула отримати воєнну допомогу від Польщі. Литовські магнати (родовиті великі землевласники) погоджувалися на об'єднання держав за умови існування окремого сейму й збереження своїх привілеїв. Польські магнати й дрібна шляхта вбачали можливість отримати нові землі й залежних селян. Литовсько-руська шляхта сподівались на захист південних кордонів від нападів кримських татар і відкриття торговельних шляхів до Західної Європи через Польщу.

1569 — Люблінська унія про федеративну державу Річ Посполиту. Литовська делегація погодилася на польську вимогу про вилучення зі своєї держави Волині, Підляшшя, Брацлавщини й Київщини.

Русинська шляхта отримала можливість обіймати посади в місцевій адміністрації незалежно від віросповідання. Українські землі залучалися до місцевого (шляхетського) самоврядування, станового судочинства.

1588 — Третій Литовський статут перетворив селян, які проживали на землі власника маєтку понад десять років, на кріпаків польських магнатів, яких король наділяв маєтками на приєднаних територіях.¹

Протягом 1569–1648 рр. відбувалося переселення євреїв на українські землі, вони працювали управителями маєтків, орендарями, торговцями, шинкарями, мірошниками тощо. Королівські намісники й шляхта передавали в оренду єврейським підприємцям окремі населені пункти. Орендарі часто впроваджували понаднормові роботи й податки. Співпраця єврейського населення з землевласниками спричиняла зростання юдофобії.²

1596 — Берестейська церковна унія. Більшість ієрархів Київської православної митрополії перейшли під римо-католицьку церкву, зберігаючи візантійську обрядовість. Після унії церкву називали унійною, руською унійною. Сучасна назва — греко-католицька церква. Питання унії представники Папи Римського обговорювали зі знаттю та єпископами, в таємниці від мас. Єпископи вважали, що унія зробить їх незалежними від братств торгово-ремісничого люду. Польська влада розглядала унію як шлях до закріплення українських і білоруських земель під своєю зверхністю. Обіцяних місць у сенаті греко-католицькі єпископи зрештою не отримали.³

Шляхта почала створювати фільварки, збільшувати панщину й відбирати землю в селян. Селянство позбавили права користуватися лісами, зменшили площу пасовищ і лук. За користування земельними ділянками великого князя селяни мали відпрацьовувати два дні панщини на тиждень у фільварку. Обмежилися права селян на перехід до іншого господаря. У громадах існувала кругова порука, колективна відповідальність за порядок і правопорушення.⁴

Наприкінці 13 — на початку 14 ст. тюркським словом «козак» польський хроніст називав втікачів, розбійників і вигнанців. Через розпад Золотої Орди в 15 ст. окремі кримськотатарські роди втікали на «Дике Поле» (степову територію між ВКЛ, Короною Польською, Кримським ханством і Османською імперією) й ставали козаками. Наприкінці 15 ст. з'явилися згадки про появу ще й українського, християнського козацтва. Козаки існували за рахунок служби з захисту кордону (литовського, московського), розбійницьких нападів і пограбувань ворожих поселень, торгівлі захопленими бранцями на невільницьких ринках.

Також на Дике Поле вирушали уходники — ватаги мисливців, бджолярів і рибалок, яких приваблювало життя, сповнене небезпек і можливостей. У 16 столітті вони почали обносити свої поселення дерев'яними укріпленнями; за ними закріпилася назва «Січі». Українські козаки витіснили кримських татар із Дніпровського Низу («низове козацтво»), освоїли Великий Луг і Запорожжя.

1555–1556 рр — Дмитро Вишневецький створює фортецю з козацькою залогою в південному прикордонні ВКЛ, на острові Мала Хортиця.⁵

1572 — польський король Жигмунт 2 Август приймає на державну службу та вписує до спеціального реєстру 300 козаків. Вони вилучалися з підпорядкування місцевої влади, звільнялися від сплати податків, отримували право на власне судочинство та землеволодіння.

1585 — польський король Стефан Баторій видає реєстровим козакам клейноди. Король визнавав лише реєстрове козацтво й намагався перешкодити зростанню кількості козацтва загалом, підпорядкувати його своїй владі. Проте реєстрові й нереєстрові козаки спільно сформували єдину організацію — Військо Запорозьке. Козаки виступали в морські походи й боролися за права православних.

1592–1593 — повстання козаків під керівництвом Криштофа Косинського, маєток якого, отриманий від польського короля за захист Поділля від турків і кримських татар, привласнив син князя В.-К. Острозького. Охопило Київське, Брацлавське, частково Подільське воєводства.

1595 — війська Северина Наливайка після анти-турецького повстання (за закликом посланця Папи Римського) й походу на турецьке Придністров'я, залучившись підтримкою реєстрових козаків (гетьман Матвій Шаула), захопили маєтки шляхти на Східному й Західному Поділлі, Київщині й Волині. Проти них рушила польська регулярна армія, й реєстрових козаків було позбавлено прав і привілеїв.⁵

1616–1622 — гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, випускник Острозької академії, поборник православ'я («Пояснення про унію»), активний учасник козацьких морських і суходільних походів проти кримських татар і турків 1614–1616 рр. Разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства. Поділив війська на сотні й полки, запровадив навчання й сувору дисципліну.

1621 — Хотинська війна, перемога польсько-козацького війська на чолі з П. Конашевичем-Сагайдачним проти турецько-татарської армії Османа 2. Польський король шукав порозуміння з запорозьким козацтвом, оскільки імператор Священної Римської імперії та Папа Римський його не підтримали.⁶

1625 — гетьман Марко Жмайло підтримує покозачених селян і міщан у битві проти коронного польного гетьмана Станіслава Конецпольського. Укладення Куруківської угоди про збільшення реєстрового козацтва до 6 тисяч осіб, об'єднання козаків у полки, повернення нереєстрових козаків до панів і нездійснення козаками власної зовнішньої політики.

1630 — нереєстрові козаки обирають свого гетьмана, ним був кримський татарин Тарас Федорович (Трясило), захоплюють Черкаси й страчують гетьмана реєстровців Григорія Чорного. Козаки Т. Федоровича беруть Корсунь, Канів і Переяслав, б'ються з коронним гетьманом С. Конецпольським, укладають Переяславську угоду про не-покарання повстанців і збільшення реєстру до 8 тисяч осіб.

1635 — січова старшина на чолі з гетьманом нереєстрового козацтва Іваном Сулимою руйнує польську фортецю Кодак на правому березі Дніпра, однак реєстровці підтримують польське військо й придушують виступ.

1637–1638 — гетьман нереєстрового козацтва Павло Бут (Павлюк) повстає проти «чистки» реєстрового козацтва, внаслідок якої в реєстрі залишалися лише ті козаки, за яких ручалися місцеві старости.

1638 — гетьмани нереєстрового козацтва Яків Острянин і Дмитро Гуня продовжують повстання й б'ються проти польської армії, зазнають поразок. Коронний польний гетьман Миколай Потоцький скликає раду реєстровців і оголошує «Ординацію Війська Запорозького… на службі Речі Посполитої», що скасовує права й привілеї реєстровців, забороняє козакам обирати гетьмана, виключає з реєстру повстанців, забороняє міщанам і селянам вступати до козацтва чи одружувати дочок із козаками. Починається десятиліття «золотого спокою» в Речі Посполитій, однак напруга серед козацтва наростає.⁷

Влада ігнорувала станові інтереси козацтва. Тривали утиски православних попри декларовану свободу віросповідання. Ступінь насильства землевласників, орендарів та урядовців викликали озлобленість і прагнення помститися. Рушійною силою національно-визвольної війни стали козаки, українські міщани й селяни, православне духовенство й частина дрібної русинської шляхти.

1647–1648 — Богдан Хмельницький, чий родинний хутір безкарно пограбував та зруйнував чигиринський підстароста, заручається підтримкою реєстровців Микитинської Січі, укладає військово-політичний союз із кримським ханом Іслямом 3 Гераєм і виступає проти польського війська. Боротьба набула великого розмаху та поширилася на більшість суспільства.

Єврейське населення на території сучасної України зазнало погромів, виселень та примусового навернення у православ'я. Кожного другого представника єврейських громад за період Української революції було вбито.⁸

Травень 1648 — на Жовтих Водах і під Корсунем козацько-татарські війська розгромили польську армію.

Літо 1648 — повстанці звільнили від польської влади все Лівобережжя. Максим Кривоніс зібрав повстанську армію з селян і міщан, котрі нищили панів та їхні сім'ї (а також членів єврейських і польських громад).

Осінь 1648 — успішна облога Львова та отримання викупу, невдача при захопленні Замостя (на шляху до Варшави), перемир'я з Яном 2 Казимиром, відведення війська до козацького регіону.

1648–1649 — в'їзд Богдана Хмельницького до Києва, переговори з (польським) київським воєводою й московським посольством про українську козацьку монархічну державу в етнічних межах українського народу (принциповий мир із турками й кримськими татарами, а також із поляками за Віслою) — правонаступницю Русі-України.

1649 — Зборівський договір про Українську козацьку державу як автономне утворення у складі Речі Посполитої, виведення польських військ, обмеження козацького реєстру, повернення нереєстрових козаків під владу панів, угода польського короля з кримським ханом про дозвіл на ясир.⁹

1651 — битва під Берестечком, значні втрати серед татар. Білоцерківський договір із польською стороною про обмеження території Гетьманщини Київським воєводством й розрив союзу з Кримським ханством. Однак договір ветував литовський шляхтич, і Богдан Хмельницький перестав вважати його чинним.

1650 — перший молдавський похід, захоплення столиці Молдавії — міста Ясси, договір із Василем Лупу про союз із Б. Хмельницьким і відмову допомагати Речі Посполитій.

1653 — Кам'янецька угода, кримсько-польський договір про викуп та припинення воєнних дій. Правобережжя спустошене, десятки тисяч людей у полоні або загинули в боях чи від голоду й епідемій.¹⁰

1654 — «Березневі статті» про підданство Гетьманщини православному московському цареві, спустошення поляками Поділля й Брацлавщини, захоплення Смоленщини й півдня Білорусії московськими військами, «Вічний договір» між Кримським ханством і Московською державою.^{11, 12}

1656 — військово-політичний союз Гетьманщини зі Швецією й Трансільванією проти Речі Посполитої й Кримського ханства; Віленське перемир'я між Московією та Польщею, спільні їхні воєнні дії проти Швеції.

1657 — поразка спільного походу трансільванських і козацьких військ до Польщі; Б. Хмельницький помер.¹²

1658 — Гадяцька угода Івана Виговського з Річчю Посполитою; війна Московської держави проти Гетьманщини.

1659 — договір Юрія Хмельницького з Московією, «Переяславські статті». Старшину позбавлено права без дозволу царя обирати гетьмана. Гетьмана позбавлено права призначати, звільняти або засуджувати старшину й полковників. Московське військо розміщено в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві й Умані. Українському уряду заборонено підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами й організовувати воєнні походи.

1663 — Чорна рада в м. Ніжин, гетьман Іван Брюховецький. «Батуринські статті». Безоплатне забезпечення продовольством московських гарнізонів. Смерть за переховування московських утікачів. Заборона для українських купців на продаж вина й тютюну в Московській державі. Заборона продавати хліб на Правобережжя й кримським татарам. «Московські статті». Українські землі — володіння московського царя. Вибори гетьмана — за участі московських представників. Київську митрополію очолює московський ставленик. Московські воєводи збирають податки з некозацького населення. Брюховецькому від царя — титул боярина, великі маєтки.

1667 — Андрусівське перемир'я під Смоленськом між Московською державою та Польщею без участі ні лівобережного гетьмана Івана Брюховецького, ні правобережного гетьмана Петра Дорошенка.¹³

1667 — Західний похід Петра Дорошенка разом із татарами, спроба Петра Дорошенка підкорити Волинь, Західне Поділля й Галичину, поразка через укладення татарами миру з поляками.

1668–1669 — Іван Брюховецький розриває договір із Московією, виганяє царських воєвод, а на Слобожанщині починається повстання під проводом Івана Сірка. П. Дорошенко за підтримки лівобережної старшини й Кримського ханства вбиває І. Брюховецького й стає гетьманом усієї козацької України. Прийняття протекторату Османської імперії з автономією православної церкви.

1671–1673 — воєнні дії польської й московської влади проти Петра Дорошенка на Правобережжі.

1676 — Петро Дорошенко складає присягу царю.

1678 — турецько-татарське військо бере Чигирин в облогу й руйнує козацьку столицю.¹⁴

1681 — Бахчисарайський мирний договір Московської держави та Османської імперії про поділ Української козацької держави.

1686 — підпорядкування Київської православної митрополії Московському патріархату; «Вічний мир» між Річчю Посполитою та Московією про союз проти Османської імперії та Кримського ханства, закріплення Правобережжя за Польщею.

1687 — Кримський похід московського та козацького військ, провал, усунення Івана Самойловича від гетьманства.¹⁵

Кінець 17 ст. — переселенський рух українських селян і козаків як Лівобережжя, так і Правобережжя до Слобожанщини — незаселених територій, що формально належали московському царю. Слово «слобода» означало свободу від сплати податків. Займанщина — кожен поселенець міг зайняти стільки землі, скільки міг обробити. Ліси, луки, річки та озера люди використовували спільно.

Через постійну воєнну загрозу й нестачу робочих рук, а також через зверхнє ставлення запорожців до селянства, основу господарства Запорожжя становило скотарство — розведення великої рогатої худоби, коней та овець. Запорожці купували зерно, зброю й тканини, а також збирали з купців мито. Додатковим джерелом доходу були царська платня й воєнна здобич.

1663, 1670 — Іван Сірко стає кошовим отаманом Війська Запорозького. Під керівництвом Івана Сірка запорожці в переможних битвах проти Османської імперії та Кримського ханства звільнили понад сто тисяч бранців. Він виступав проти гетьмана Івана Виговського й підтримав Юрія Хмельницького.

1675 — похід Івана Сірка на Кримське ханство, руйнування столиці Бахчисараю.¹⁶

1660–1680-ті роки — старшинське землеволодіння, зміцнення позицій гетьманського й монастирського землеволодінь, обкладання селян податками й повинностями. Вирощували на продаж зерно й технічні культури, зокрема коноплі. Панщина поступово набула постійного характеру. Основні торговельні зв'язки були з Московською державою.

1687 — після невдалого Кримського походу за наказом московського князя проведено вибори гетьмана, ним став Іван Мазепа. «Коломацькі статті» — Гетьманщина оголошувалася складовою єдиної держави московського царя.

1689 — прихід до влади царя Петра 1, «Московські статті» про свободи внутрішньої політики гетьмана, поновлення податків, захист прав козаків від тиску духовенства, а населення Гетьманщини — від свавілля московських воєвод.

1698 — поділ козаків на виборних (військових) і підпомічників (господарників), згодом такий самий поділ на Слобожанщині.

1701 — обмеження панщини для селян, перепис козацького стану, перетворення Києво-Могилянської колегії на академію.¹⁷

1700 — Північна війна Московії зі Швецією. Козаки брали участь у воєнних діях, будували канали, дороги й фортеці, гинули в боях і від хвороб. Гетьманщина утримувала в містах московську армію та військові гарнізони. З українських земель вивозили зерно й інші продукти. Царський уряд обмежував станові права козацтва.

1702 — Київщину та Східну Волинь охопило повстання на чолі з Семеном Палієм (Гурком) через рішення сейму про ліквідації козацького війська на Правобережжі. Козаки Івана Мазепи вступили на Правобережжя й підтримали повстання, однак Іван Мазепа скинув Семена Палія як можливого претендента на булаву.

Петро 1 вирішив залишити Правобережжя в складі Речі Посполитої, підтримавши промосковські сили при її владі, тому І. Мазепа розпочав таємні переговори зі шведським королем Карлом 12.

1708 — гетьман вирішив приєднатися до Карла 12 в поході на Москву через українські землі. Петро 1 віддав наказ зруйнувати Батурин, московські війська вчинили погром. Загинуло понад 11 тисяч людей, зокрема дітей, жінок та літніх людей.

1709 — поразка шведських сил і козаків І. Мазепи в Полтавській битві через московські редути — польові земляні укріплення — й підтримку московських сил козаками Івана Скоропадського.

1710 — гетьман Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Європі й уряд в екзилі. Бендерська конституція — угода між старшиною, козаками й гетьманом про республіканський політичний устрій Української козацької держави: обмеження прав гетьмана, створення Генеральної військової ради, розподіл гілок влади й виборність посад.¹⁸

1708 — Рішительний указ Петра 1 про обмеження повноважень гетьмана Івана Скоропадського. Вимога звітувати про податки й доходи війська.

1708, 1719 — включення Гетьманщини й Слобожанщини до Київської губернії.

1715 — основну роль при виборах старшини починає відігравати царський представник.

1720 — обмеження функцій Генерального військового суду.

Українські товари було дозволено вивозити за кордон лише через порти Московії. Замість імпорту з Західної Європи вимагалося купувати продукцію московських фабрик.

1721 — 10 тисяч козаків направлено на будівництво Ладозького каналу за межами Гетьманщини.

Було виключено всіх студентів і викладачів із Правобережжя. Заборонено друк української художньої літератури, почато русифікацію.

1722–1727 — наказному гетьману (1722–1723 — Павло Полуботок) доручено виконувати накази Малоросійської колегії у складі шести російських офіцерів.

1723 — Коломацькі чолобитні за авторством П. Полуботка й старшинської опозиції з вимогою скасувати нові податки й дозволити обирати гетьмана. Ув'язнення П. Полуботка за наказом Петра 1.

1727–1734 — гетьман Данило Апостол.

1728 — Рішительні пункти. Вибори гетьмана за згодою царя, зменшення кількості російських військових в Україні, скасування податків Малоросійської колегії, відновлення Генерального військового скарбу під контролем Росії.

1734 — заснування Нової Підпільненської Січі.

1734–1750 — Анна Іванівна знову забороняє обирати гетьмана, передає українські внутрішні справи «Правлінню гетьманського уряду» — трьом представникам козацької старшини й трьом російським урядовцям. Проведено ревізію податкової системи. Складено українське законодавство. Арештовано Київський магістрат за підозрою в державній зраді. Скасовано право козаків і селян на займанщину.¹⁹

1750–1764 — гетьман Кирило Розумовський за розпорядженням Єлизавети 1. Відновив скликання Старшинської ради, знову зробив гетьманською резиденцією Батурин. Мусив скасувати кордони між Україною та Росією, як і мита на ввезення російських товарів. Отримав відмову на клопотання відновити самостійні зовнішньополітичні відносини. Запровадив для козаків уніформу й однакове озброєння. Відкрив при кожному полку школи для навчання козацьких дітей.

1764 — указ Катерини 2 про ліквідацію гетьманської влади в Україні.

1764–1786 — Друга Малоросійська колегія, ліквідація українських державних інституцій і утворення замість них російських.

1765 — скасування полкового устрою, створення Слобідсько-Української губернії, позбавлення місцевих козаків прав і привілеїв.

1781 — скасовано полковий адміністративно-територіальний поділ.

1783 — указ про остаточне прикріплення селян до місць їхнього проживання, тобто узаконено кріпосне право на Лівобережжі й Слобожанщині. Замість козацьких полків сформовано полки російської армії.²⁰

Паланки — адміністративно-територіальні округи Запорожжя.

1749, 1756, 1768 — бунти незаможних козаків на Запорожжі через перетворення козацької старшини на заможних землевласників, самочинне привласнення нею пасовищ, рибальських і мисливських угідь, а також стягнення «подарунка» з шинкарів і ремісників.

1740–1760-ті — заселення околиць Запорожжя військовими поселенцями, зокрема сербами, угорцями, молдаванами, греками й болгарами, які втікали від османського ярма.

1768–1774 — російсько-турецька війна, встановлено російський протекторат над незалежним від Османської імперії Кримським ханством.

1775 — вступ на Нову (Підпільненську) Січ російських військ, указ Катерини 2 про скасування Січі, арешт січової старшини й поділ земель Запорожжя між Новоросійською та Азовською губерніями, роздача відібраних у козаків земель зимівників імперським вельможам.

1780–1828 — Задунайська Січ під протекторатом турецького султана; Банатська Січ біля річки Тиса в межах австрійських володінь.

1788 — дозвіл імперського уряду створити Військо вірних козаків (Чорноморське козацьке військо) і відновити запорізькі порядки.

1787–1791 — чергова російсько-турецька війна, взяття Хаджибею (Одеси) й Ізмаїлу, кордоном між Османською та Російською стала річка Дністер.

1792 — дозвіл козакам оселитися на Таманському півострові в межиріччі Кубані й Дону.

1776 — введення російських військ до Кримського ханства за наказом Катерини 2, виселення християнського населення (греків і вірменів) до Азовської губернії, роздача кримськотатарських земель дворянам і чиновникам Російської імперії, витіснення татар на неродючі землі.

1790 — Григорій Потьомкін отримує титул «великого гетьмана Катеринославських і Чорноморських козацьких військ». Встановлено два дні панщини на тиждень замість 4–5, щоб заохотити українських селян переселятися з Правобережжя.

1770 — будівництво Дніпровської оборонної лінії, міст Олександрівськ (Запоріжжя) й Катеринослав (Дніпро).²¹

1714 — Річ Посполита повертає колишню владу. 80% українських земель розділено між 40 родинами магнатів. Селянам на 15–20 років без повинностей видано в користування земельні наділи Правобережжя. Відбувалося переселення з Галичини й Лівобережжя. Згодом повернено кріпацтво й 5–6 днів панщини на тиждень. Тривали утиски на релігійному ґрунті.

Гайдамаки — селяни-втікачі, запорожці, кримські й ногайські татари, що об'єднувалися у ватаги й займалися степовим розбоєм. Згодом учасники українського національно-визвольного руху.

1734 — перше велике гайдамацьке повстання. Сотник надвірного війська Верлан зібрав загін і оголосив повстання проти панів на Брацлавщині й Галичині. Зруйновано маєтки шляхти, суди й канцелярії. Запроваджено козацькі порядки. Здобуто Вінницю. Але під тиском російських і польських військ Верлан утік до Молдавії.

1750 — новий спалах гайдамацького руху. Брацлавщину, Київщину, Волинь і Поділля позбавлено шляхетського панування. Польський імперський уряд придушив повстання введенням військ.

1768 — Барська конфедерація, військово-політичне об'єднання шляхти проти зрівняння православних і протестантів у правах із католиками. Бойові дії польського короля за підтримки корпусу російських військ всупереч конфедератів.

Конфедерати й війська чинили насилля й грабіж. Це стало поштовхом до повстання — Коліївщини («коліївці» — надвірні козаки, служба яких була «колійною», тобто почерговою).

1768 — повстання очолив Максим Залізняк. Повстанці йшли через Смілу, Черкаси, Канів та інші міста на Умань. Нищили шляхту, орендарів, католицьке й унійне духовенство. Метою боротьби проголошувалося встановлення порядків, де не було б «панів і підданих, а всі користувалися б козацькими вольностями». Об'єднання ватаг гайдамаків, надвірних козаків (сотник Іван Гонта), селян та міщан назвало себе Військом Запорозьким.

У ході повстання в Умані загинуло щонайменше 2 тисяч осіб, переважно поляків та євреїв. Коліївщина стала приводом для російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Командувач російських військ заарештував М. Залізняка, І. Гонту й іншу старшину та розгромив загони повсталих. Проте народні виступи тривали й у 1769.

Опришки — учасники повстанського селянського руху на Прикарпатті. Невеликими групами по 20–50 осіб нападали на шляхту, лихварів і купців. Користувалися підтримкою місцевого населення. Частину захопленого майна роздавали бідним. Найвідомішим ватажком був Олекса Довбуш. Рух тривав із 17 століття до середини 20 століття.²²

1772 — перший поділ Речі Посполитої силами Росії, Пруссії та Австрії. Землі Руського (крім Холмщини), Белзького й частково Волинського воєводств, а також Малою Польщею проголошено Королівством Галичини й Лодомерії з центром у Львові, що підпорядковувалося австрійському імператору Габсбургу.

1775 — після війни Австрії з Османською імперією до Королівства Галичини й Лодомерії додалася Буковина.

Під впливом Великої французької революції в Польщі розгорнувся масовий визвольний рух. Вимоги — Конституція, суверенітет держави. Катерина 2 ввела війська до Польщі й розгромила рух.

1793 — другий поділ Речі Посполитої, до Росії відходить Правобережжя — Подільське, Волинське, Брацлавське й Київське воєводства.

1795 — третій поділ Речі Посполитої, до Російської імперії відходить захід Волині.

1791 — євреям заборонено переселятися за «межу осілості», володіти землею й займатися будь-якими професіями, крім купців першої гільдії, осіб із вищою освітою, медичного персоналу, цехових ремісників і відставних нижчих чинів.

1782–1786 — реформи Марії-Терезії та Йосифа 2. Селян у Галичині, на Буковині й Закарпатті звільнено від кріпацької залежності (запроваджено вільне пересування країною, вибір професії й навчання в школах). Панщину обмежено залежно від кількості землі. Імпортовано картоплю й кукурудзу.²³

1744, 1783 — відкрито греко-католицькі духовні семінарії в Мукачеві та Львові.

1760-і — русифікація й занепад Києво-Могилянської академії, понад 300 випускників обирають імперську службу.

1805 — закрито Львівський університет.

1699–1755 — Михайло Козачинський. Викладає в Києво-Могилянській академії курс філософії, ідеї про невід'ємні природні права людини за західноєвропейським зразком, закладає основи громадянського природного права.

1722–1794 — Григорій Сковорода. Філософ, гуманіст, просвітитель. У роздумах приділяє увагу тому, як людина може стати щасливою, зокрема завдяки освіті.

1784 — Єфрем Мухін запроваджує щеплення проти віспи, Данило Самойлович пропонує методи запобігання епідемії чуми.

1773 — у Львові створено медичний колегіум для лікарів та аптекарів.²⁴

Модернізація — процес переходу від аграрного суспільства до індустріального. В країнах Центрально-Східної Європи, зокрема на українських землях, відбувалася модернізація навздогін.

1848–1849 — «весна народів» у країнах Європи, процеси національного відродження, поширення буржуазією ідей національної єдності й братерства всіх суспільних верств задля захисту своїх інтересів на зовнішніх і внутрішніх ринках. Етапи національного відродження: академічний, культурний, політичний.

Регіони в складі Російської імперії: Правобережна Україна, Слобожанщина, Лівобережна й Південна (Степова) Україна. Тривало формування Кубанської України. Були створені генерал-губернаторства з метою боротьби з національно-визвольними рухами.

У складі Австрійської імперії: Галичина, Буковина, Закарпаття — Королівство Галичини й Лодомерії, однак попри назву територія залишалася звичайною імперською провінцією.

1783 — закріпачено до 45% населення Лівобережжя, 33% (козацтво) перетворено на державних селян, козацькій старшині надано привілеї російських дворян. На Правобережжі майже всі українці належали до закріпаченого селянства. Міста поступово ставали багатоетнічними й російськомовними.

Більшість населення Південної (Степової) України становили вільні селяни, російський уряд заохочував заселення півдня іноземними колоністами.²⁵

Законом панщина обмежувалася трьома днями, однак поміщики встановлювали такий обсяг «уроків», що виконувати його доводилося до шести днів. Поширювалася місячина — видача місячної норми харчів за цілий місяць панщини. Поміщики забирали в селян кращі землі й додатково запроваджували натуральну данину. Швидко зростала кількість безземельних селян. Збезземелених селян поміщики перетворювали на дворових людей. За самозахист кріпаків засилали до Сибіру чи віддавали на 25 років у солдати.

Перші ознаки індустріальної революції (впровадження машин) проявилися на цукрових заводах і в суконній промисловості.

1835 — перше машинобудівне підприємство в Україні, в Катеринославі, купець А. Заславський.

Вагомою складовою торговельно-транспортної системи було чумакування — купівля солі й риби в Криму, Бессарабії й на південному сході України, розвезення на возах-мажах для продажу по Україні й багатьох місцевостях Росії, тоді перевезення зерна назад до чорноморських портів, а також торгівля сільськогосподарськими й будівельними матеріалами.

Поміщики півдня України не могли спиратися на кріпацтво, а тому першими запровадили капіталізм, використання найманої праці й заміну примітивної сільськогосподарської техніки машинами; пшеницю експортували до Туреччини, Західної й Північної Європи.

1819–1859 — порто-франко Одеси, тобто право на безмитну торгівлю.²⁶

«Історія Русів» (друга половина 18 — початок 19 ст.) — історичний твір, що оцінював усі події від часів Русі-України до скасування Гетьманщини з погляду державної самостійності.

Автономісти (Новгород-Сіверський гурток, Василь Капніст) захоплювалися перемогою американської революції й прагнули збройного повстання проти російської влади, зверталися до прусського міністра закордонних справ, проте той їх не підтримав.

Харків: культурний діяч Василь Каразін (заснував Харківський університет), поет П. Гулак-Артемовський, філософ І. Кроненберг (ідея народності), письменник Г. Квітка-Основ'яненко, мовознавець І. Срезнєвський, історик М. Костомаров.²⁷

1845–1846 — утворення ядра Кирило-Мефодіївського братства, засновники Микола Костомаров (ідея федерації незалежних слов'янських народів), М. Гулак і В. Білозерський. Постійну участь брали Тарас Шевченко (збірка поезій «Кобзар», ідея заперечення самодержавства й скасування кріпацтва), Пантелеймон Куліш (абетка) та інші.

Мета діяльності братства — звільнення України від імперського гноблення, розбудова незалежної держави з демократичним ладом. Центром Всеслов'янського федеративного союзу (росіян, поляків, українців, чехів, хорватів, сербів і болгар) мав стати Київ, у ньому раз на чотири роки збирався б Слов'янський собор — консультант і регулятор.

Програмою передбачалося втілення християнських ідеалів свободи, рівності й справедливості, а також українського патріотизму: український народ не любив ні царів, ні панів-аристократів.

Програма містила соціальні вимоги скасування кріпацтва й поширення освіти серед народу.

Статут зобов'язував братчиків усувати релігійну ворожнечу між католиками й православними.

За задумом В. Білозерського, фінансовані кириломефодіївцями народні училища мали зробити освіту доступною для дітей із селищ заради розвитку тих же сіл, однак царська влада не дала дозволу на відкриття жодного такого училища.

Братчики видавали популярні книжки економічного змісту, зокрема «Кишенькову книжку для поміщиків», а також прокламації «До братів-українців» і «До братів — великоросіян і поляків» із закликами до кожного народу творити окрему «річ посполиту» зі власною мовою, літературою та окремим громадсько-політичним ладом.

1847 — братство було викрите за доносом, активістів було засуджено від чотирьох місяців до десяти років тюремного ув'язнення або солдатської служби.²⁸

1861 — цар підписав «Маніфест про скасування кріпацтва». Поміщицьке землеволодіння було повністю збережено, селяни втратили до 20% земель, якими до того користувалися; в окремих місцевостях до 70%. Селян позбавлено змоги користуватися пасовищами, луками, лісами й іншими угіддями. Селяни мали викупити свої наділи, тобто потрапляли в боргову кабалу. Дворові селяни мусили два роки відпрацювати на поміщика.

1864 — земська реформа, створення виборних органів місцевого самоврядування під контролем урядової адміністрації. Безземельні не отримували права на самоврядування. Виборча система надавала перевагу дворянам (до 75% членів земств). Земства будували лікарні, початкові й середні школи, професійні училища.

1870 — реформа міського самоврядування, перетворення міських дум на органи самоврядування з високим майновим цензом — перевагу мали середня й велика буржуазія.

1874 — військова реформа, ліквідовано 25-річну солдатчину, натомість запроваджено загальну 6–7-річну військову повинність для всіх чоловіків старше за 20 років.²⁹

1860–1880-і — індустріальна революція в Україні, остаточний перехід від мануфактури до машинного виробництва — за допомогою парового двигуна й кам'яного вугілля. Найбільшого розвитку важкої промисловості досягнув Донецько-Криворізький регіон.

В Україні добувалося 70% загального обсягу кам'яного вугілля в Російській імперії, а також виготовлялося близько половини чавуну й сталі. Виробництво цукру становило 84% від загальноімперського.

Виробництво концентрувалося на великих підприємствах. Підприємці домовлялися про ціни на сировину, готову продукцію й розподіляти ринки збуту. Об'єднання найпотужніших виробників заради обмеження конкуренції отримали назву — монополії.

Всі найбільші підприємства Донецько-Криворізького басейну було споруджено за кошти іноземного капіталу. Іноземні власники отримували після сплати податків і заробітної плати в 3–4 рази більше прибутків, ніж із підприємств у своїх країнах.

Частка України в переробній загальноімперській промисловості становила 15%, а вартість готових російських товарів завищувалася. Цигарки з українського тютюну вироблялись у Петербурзі, цукерки з українського цукру — в Москві.

До 55% зібраних в Україні податків царський уряд витрачав на власні потреби й поза межами України.

Забруднення довкілля внаслідок індустріалізації (в 15 разів більше, ніж у Німеччині; в 100 разів більше, ніж в Англії) призводило до загибелі риби та інших тварин, поширення захворювань людей. Тривогу земських комісій лікарів, біологів та інженерів, які ніде не виявили надійних очисних споруд, губернські власті проігнорували.

Україна вирощувала 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці й 10% кукурудзи; 90% експортованого збіжжя Російської імперії.

Найбільшими містами були Одеса (400 тисяч мешканців), Київ (250 тисяч), Харків і Катеринослав (Дніпро). З розвитком великих міст занепадали менші. Кількість міських жителів зросла з 10% населення України лише до 13%. Поглиблювався контраст між центром і околицями, на яких не було електрики й каналізації.

1880-і — в Одесі запрацював телефонний зв'язок.

1892 — в Києві запущено перший у Російській імперії електричний трамвай.

Українці становили третину населення міст. Що більшим було місто, то менше в ньому жило українців.

1884 — збудовано Катерининську залізницю, що з'єднала Донбас із Криворіжжям.

Наприкінці століття було збудовано Харківський і Луганський паровозобудівні заводи.³⁰

Австрія розглядала українські землі як зону майбутніх воєнних дій. Уряд прагнув максимально скористатися людськими й сировинними ресурсами краю. Імперські кошти вкладались насамперед у дороги з урахуванням військових потреб.

Марія-Терезія та її син Йосиф 2 застосовували політику освіченого абсолютизму, проводячи реформи, спрямовані на підвищення освітнього рівня й відносно рівні права всіх мешканців.

1766–1776 (Марія-Терезія) — селяни отримали право переселятися, їхні діти ставали вільними людьми, у власність селянам передавали хату й присадибну ділянку, було скасовано судові катування.

1782 (Йосиф 2) — скорочено панщину до 3 днів на тиждень, поміщикам заборонено встановлювати додаткові повинності, збільшувати свої маєтки за рахунок наділів селян.

1789 — скасування панщини, селянину мало залишатися 70% прибутку, сільським громадам повернуто право самоврядування, відновлено право селян на використання громадських лісів і пасовиськ, річок і ставків.

1774–1776 — ухвалено офіційний термін «греко-католики».

1808 — відновлено Галицьку митрополію.

1774 — обов'язкова освіта для дітей 5–12 років, засновано греко-католицький колегіум «Барбареум».

1784 — відкрито Львівський університет.

Настрої наївного монархізму зберігалися до кінця існування Австрійської імперії.

80% населення Західної України становили сільські мешканці, найбільшими містами були Львів (50 тисяч осіб), Броди (28 тисяч), Самбір і Дрогобич (по 10 тисяч).

Найкращі землі належали поміщикам, церкві й державі. Панівна верхівка залишалася іноземною.

Наступники Йосифа 2 повертали старі соціальні порядки, відновлювали панщину й повинності, фізичні покарання селян, відібрали 22,5% селянських земель. Раціон селян становив половину від європейського. Було скасовано закон про обов'язковість освіти.

У Галичині тривала політика полонізації, в Закарпатті — мадяризації, на Буковині — румунізації.

На початку 1840-х років серед селян поширився рух тверезості, що позбавило поміщиків значної частини прибутків.

1831, 1836 — «холерні бунти» на Закарпатті, селяни громили маєтки, убивали поміщиків та адміністраторів.

1843–1844 — виступ селян у Русько-Кимполузькому окрузі в Буковинському краї, придушений військами.

1846 — антифеодальне селянське повстання на Галичині.

1810–1825 — рух опришків на Прикарпатті, найбільшої слави здобув загін Мирона Штоли (Штолюка) та його побратимів Козика й Цигана.³¹

1830-і — Маркіян Шашкевич (Руслан), Іван Вагилевич (Далібор) і Яків Головацький (Ярослав) створили національний гурток, їх прозвали «Руською трійцею». Доповідь перед вищим духовенством уперше прочитано українською мовою. Зібрано етнографічний матеріал, проведено агітацію проти національного й соціального гноблення. Видано альманах «Русалка Дністровая».³²

1848 — революція в Парижі, скинуто короля й проголошено республіку. Австрійський імператор Фердинанд 1 змушений затвердити конституцію й провести вибори до райхсрату. Антифеодальний рух галицького селянства, скасування панщини за викуп на користь дідичів, проголошених єдиними власниками лісів і пасовищ; бойкот і розгром поміщицьких маєтків. Повстання селян очолив депутат Лук'ян Кобилиця.

Поширюється ідея крайової автономії, створюється перша українська політична організація — Головна руська рада, що складалася з 30 представників інтелігенції та духовенства (Григорій Яхимович, Михайло Куземський). Програма передбачала об'єднання Східної Галичини, Буковини й Закарпаття в окремий коронний край і заснування української народної гвардії. Видавалася газета «Зоря Галицька», маніфест «Будьмо народом». Зібрано 200 тисяч підписів для підтримки планів Ради. У Львові скликано Перший з'їзд діячів української культури. Утверджено жовто-блакитний прапор, герб (золотий лев) і гімн (Г. Гушалевич — «Мир вам, браття»).

На виборах до Віденського рейхстагу Головна руська рада здобула 39 місць, переважно селян. Українські посли виступали за скасування панщини без відшкодувань поміщикам, проте більшість депутатів проголосували за відшкодування.³³

1850–1860-і роки — громадівський рух («українофіли»), заснований членами Кирило-Мефодіївського братства. Розвиток освіти й видавничої справи. Петербурзький часопис «Основа», звинувачений в українському сепаратизмі.

Кінець 1850-х — народницько-культурницька студентська течія хлопоманів — члени польських та українських шляхетських родин намагалися зблизити з українським селянством, приймали православ'я, писали українською. Натхненником став історик Володимир Антонович.

1863–1864 — польське визвольне повстання, партизанська війна, понад 500 українців, білорусів і росіян — на боці повсталих поляків. Проте було проголошено гасло відновлення Польщі в кордонах 1772 року, а тому масової підтримки від української громадськості не було.

1863 — Валуєвський циркуляр імперського міністра внутрішніх справ. Заборона української мови в школах. Формальним приводом став розгляд цензури українського перекладу Євангелія Ф. Морачевським. Жандармерія арештувала активних громадівців.

1870-і — «Стара громада», обстоювання інтересів українства в установах земського й міського самоврядування.³⁴

1873–1876 — Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві, більшість працівників — громадівці. Сформовано музей та бібліотеку. Видано наукові праці про клімат України, кустарні промисли, культуру, етнографію, статистику й археологію. Придбано газету «Київський телеграф», що звертала увагу на нестерпні умови життя й праці робітників, безправність перед підприємцями, пробудження національної свідомості слов'янських народів і парламентську боротьбу за кордоном.

1876 — спеціальна імперська комісія для «боротьби з українофільською діяльністю» видає Емський указ, що забороняє друкувати будь-які книжки українською мовою чи ввозити їх з-за кордону, ставити в театрах українські п'єси, виконувати українські пісні, видавати газету. Українських викладачів переведено в російські губернії.

Михайло Драгоманов (1841–1895) — громадівець, історик, фольклорист, філософ. Висловлював радикальні соціалістичні ідеї. Радив патріотам опікуватися соціально-економічними інтересами народу. Після Емського указу став політичним емігрантом.

1891 — таємне «Братерство тарасівців» у Каневі, організація боротьби за шевченківські суспільно-політичні ідеали, зокрема за самостійну Україну. Гуртки в різних містах. Ідея соборності — нерозривної єдності українських земель незалежно від того, у складі якої імперії вони перебувають. Наголос на вирішенні економічних питань: «тільки матеріально забезпечений народ може дбати про національно-просвітні справи».

Ісмаїл Гаспринський (Ісмаїлбей Гаспрали, 1851–1914) створив нову літературну кримськотатарську мову, порушив питання національного визволення мусульман, пропагував нову методику шкільного навчання, видавав щотижневий часопис для жінок.³⁵

Початок 20 ст. — початок індустріалізації (наступний етап після індустріальної революції), прискорена урбанізація, удосконалення транспорту й засобів передавання інформації. Використання електричної лампи, електрозварювання, електроплавильних печей, електричної залізниці, двигунів внутрішнього згоряння, мартенівських печей, конвекторів, револьверного й токарного верстатів. Частка української промислової продукції досягла 48,2% загальної імперської, зокрема українці видобували більшу частину вугілля й залізної руди, виробляли понад 80% цукру.

Будівництво великих підприємств потребувало все більших капіталовкладень, яких не вистачало навіть у найбагатших підприємців. Почалося створення акціонерних компаній (пайових товариств). Великі підприємства все частіше об'єднувалися в монополії.

Напередодні 20 ст. більшість робочої сили в Наддніпрянщини становили безробітні чи не повністю зайняті. При цьому селяни продовжували зазнавати надмірного фінансового тиску — сплачували в 10 разів більше податків, ніж дворяни. Заможні селяни становили лише 5% населення, саме на їхню користь відбувся процес перерозподілу землі за рахунок безгосподарних поміщиків.

Підприємці українського походження витрачали суттєві кошти на меценатство, зокрема сім'ї Симиренків, Ханенків, Терещенків, Харитоненків. «Треба любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені», — Євген Чикаленко.

1866 — створено перший споживчий кооператив у Харкові, збудовано їдальню, перукарню, фабрику напоїв.

1894 — Микола Левитський створює першу хліборобську спілку (артіль), виробничий кооператив, що розподіляв прибутки відповідно до розмірів відданої до артілі землі й вкладеної праці.

1901 — Союз кредитних кооперативів у Бердянську.

1911 — Київський кредитний банк, пізніше організаційний осередок кооперативного руху всієї Наддніпрянщини.³⁶

1901 — загальний студентський страйк у Києві, Харкові та Одесі, оскільки царська влада репресувала (віддавши в солдати) понад 180 студентів Київського університету, що виступали проти гнобительської політики царату.

1900 — створена Революційна українська партія (РУП) на основі харківської студентської громади. Програмою була брошура Миколи Міхновського: «Самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ», але згодом партійці стали називати РУП соціалістичною партією. Дві третини членів РУП були молодшими 25 років. Місцеві організації в Києві, Полтаві, Лубнах, Львові й Чернівцях були добре законспіровані, вели пропаганду серед українських селян, робітників, студентів та інтелігенції.

1902 — хвиля селянських повстань у Полтавській і Харківській губерніях, спричинених неврожаєм 1901 року.

1902 — Українська народна партія (УНП) на чолі з Миколою Міхновським, головним завданням українського політичного руху вважали національно-визвольну боротьбу.

1905 — РУП перейменовано на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), головою обраний Володимир Винниченко, лідери — С. Петлюра, М. Порш. Мета — автономія України з окремим сеймом, котрому належить право законодавства у внутрішніх справах.

1904 — створено Українську демократичну партію (УДП), за перетворення Росії на конституційну монархію й надання Україні автономії. Ліберали й наступники громадівців.

1905 — Українська радикальна партія (УРП), за націоналізацію поміщицької землі й перетворення Російської імперії на федерацію вільних народів. Лідери — Борис Грінченко, Федір Матушевський, Сергій Єфремов.

УДП та УРП об'єдналися в Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що видала велику кількість політичної літератури.³⁷

9 січня 1905 — «кривава неділя» в Петербурзі, збройний розгін 150-тисячної робітничої демонстрації. Страйки солідарності робітників та демократичної інтелігенції. «Геть самодержавство!» Царська влада пішла на поступки, зокрема скорочення тривалості робочого дня, збільшення заробітної плати й поліпшення умов праці. До революційних дій долучилося й селянство, чиї погромні форми боротьби заохочували більшовики.

14 червня 1905 — національно-визвольне повстання на панцернику «Потьомкін», очолене анархістом Панасом Матюшенком; перехід на сторону повсталих екіпажу панцерника «Георгій Побєдоносець». Політичний притулок у Румунії.

Повстали також тисячі військових і цивільних у Києві й Севастополі. Страйкарі вимагали скликання Установчих зборів і проголошення Росії демократичною республікою. Страйки переростали в збройні сутички з поліцією та барикадні бої; знову спалахували селянські виступи. Головною поступкою царату стало заснування Державної думи, що складалася з депутатів від широких верств населення. Однак згодом депутатів провідних українських партій репресували.

1906–1907 — до Києва переїхав Микола Грушевський, заснував Українське наукове товариство й видав книжку «Очерк історії українського народу».

1905 — засновано товариство «Просвіта», що випускало науково-популярну літературу й широко пропагувало твори Т. Шевченка. Два роки зусиллями товариства працювала школа з українською мовою навчання (історик-аматор Микола Аркас).³⁸

1906 — аграрна реформа Столипіна, царський указ про скасування селянських земельних общин, передання «відрубів» землі в приватну власність за вихід із поземельної громади.

1906–1912 — організовано переселення трудових мігрантів до Північного Казахстану й Південного Сибіру (Сірий Клин), Далекого Сходу (Зелений Клин). Найактивніше переселялися малоземельні селяни Полтавської й Чернігівської губерній. Загалом переселився майже 1 млн селян. Переселення організоване вкрай недбало, смертність внаслідок переїзду місцями сягала 40%. Чимало українців потрапляли в боргову залежність від місцевих старожилів.

1908 — для спроби уникнення репресій УРДП перетворено на безпартійну організацію Товариство українських поступовців (ТУП). Було налагоджено зв'язки з опозицією в 3 і 4 Державних думах — із фракціями російських трудовиків і кадетів.

1910 — указ уряду про закриття «Просвіти» й інших «інородницьких товариств».

1913 — провокаційний судовий процес над київським євреєм Менделем Бейлісом, якому приписували ритуальне вбивство православного хлопчика. Чорносотенці очікували, що справа Бейліса підбурить українців до антисемітських дій, але національна інтелігенція (М. Коцюбинський, М. Заньковецька, М. Садовський) піднялася на захист підсудного, й суд присяжних (українські міщани й селяни) виправдали М. Бейліса.³⁹