Історія зарубіжної літератури
Никула Денис <nykula@ukr.net>, 2 курс Київського міжнародного університету, 035 Філологія, заочна форма

Крутійський роман — жанр, який склався в Іспанії в XVI столітті. Переважно в крутійському романі описувалися пригоди авантюриста низького походження. Розповідь ведеться в хронологічному порядку від імені головного героя, на місце якого переноситься читач. Крутійський роман є протилежністю лицарського роману. Авантюрист — лицар без високих морально-етичних ознак, перенесений у побутові умови. Від його вчинків найчастіше страждають обивателі, чиновники й такі ж авантюристи.¹

В крутійського роману є ряд особливостей, які відрізняють його від інших жанрів літератури. Дія відбувається в реальному світі. Мова проста й розмовна. Сюжет складається з окремих епізодів, які пов'язує лише головний герой. Автор часто вдається до сатири й гумору. Найвідомішими крутійськими романами були «Пригоди Фрадіабло» Маттео Банделло (1505) і «Ласарільйо з Тормеса» Франсіско де Кеведо (1554). Роль крутійського роману в розвитку європейської літератури: відкрито новий погляд на світ і показано, що життя людей на дні суспільства не менш цікаве й захопливе, ніж життя знатних осіб. Похідними жанрами стали реалістичний роман, роман виховання й роман-подорож.²

Комедія масок, або комедія дель арте (з італ. професійна комедія) – різновид італійського імпровізованого народного театру епохи Відродження, що успадкував традиції римської доби. Персонажі комедії масок були втіленням комічного гротеску, буфонади, яскравого видовища карнавального типу.³

На середину 16 ст. це був новостворений театральний жанр комедії, в якій немає автора; текст її не написаний, а імпровізується акторами. Допускалися також музичні й танцювальні номери. Персонажі в таких комедіях постійні, це — типи-маски Арлекін, Коломбіна, Брігелла, безглуздий і жадібний купець Панталоне, фанфарон і боягуз Капітан, говорун і тупиця Лікар. Постановки нового театру, які розгорталися на дерев'яних сценах, на площах міст, остаточно витіснили релігійні містерії. Вони потім широко побутували в комедіях європейських драматургій XVII ст.⁴

Кількість масок дуже велика (всього понад сто), але більшість є спорідненими персонажами, які розрізняються тільки іменами і незначними деталями. До основних персонажів комедії належать два квартети чоловічих масок, маска Капітана, а також персонажі, які не надягають маски: це дівчата-дзанні й Закохані, а також всі шляхетні дами і кавалери.⁵

Фелікс-Лопе де Вега-і-Карпіо (1562–1635) вважається творцем іспанського національного театру. Він почав складати вірші вже в п'ять років. Поряд із дітьми аристократів у навчальному закладі, який він відвідував, навчалися діти ремісників і городян.

Після розгрому «Непереможної армади», в поході якої він узяв участь, аби спокутувати свої сатиричні вірші й відновити право жити в Мадриді, Лопе де Вега оселився у Валенсії й почав писати п'єси для мадридських театрів. Незважаючи на всенародну популярність, поет не мав офіційного положення в становому суспільстві, а втім служба у герцога давала йому гроші на прожиття.

Лопе де Вега відмовлявся від традиційного для іспанської драматургії принципу єдності місця, часу й дії. Також він поєднував у своїх п'єсах елементи комічного й трагічного. Він зачіпав різноманітну тематику: від соціально-політичних драм до історій кохання. В драмах Лопе де Вега велику роль займає історія.⁶

«Фуенте Оверхуна» (1619) зображує історичне повстання жителів містечка, які підтримували королівську владу, проти командора, який брав активну участь у повстанні знаті проти короля. Оскільки король стоїть на вершині світської піраміди влади, його фігура сакральна, а влада й ієрархія абсолютні. Однак бунтівники в п'єсі не благають про милість і не каються. Не так король їх милує, як їхня твердість і сповненість рішучості змушує короля визнати їхню правоту.⁷

Габріель Тельєс, відомий під псевдонімом Тірсо де Моліна, (1579–1648) — один із найбільших драматургів Іспанії. Будучи настоятелем монастиря, він водночас писав сміливу сатиру, і його твори забороняла інквізиція. Драми Тірсо де Моліни різноманітні й цікаві, його характеристики осіб жваві й свіжі, картини яскраві, мова поетична й дотепна.

У «Севільському спокуснику» Тірсо де Моліна вивів тип людини, для якої єдиним мотивом діяльності є спрага чуттєвої насолоди й яка при цьому вирізняється надзвичайним спокоєм духу.⁸ Дон Хуан, син придворного улюбленця, почувається безкарним, оскільки в іспанській монархії XVII століття процвітав фаворитизм, а також тому що він був переконаний, що людина має достатньо часу, аби покаятись і замолити свої гріхи.

Баламут-розпусник Дон Хуан тричі гнівить Бога своїми вчинками, й зрештою отримує найвищу божественну кару з боку кам'яної статуї, яка мстить своєму живому кривднику. Статуя уособлює соціально-політичний і філософсько-релігійний плани п'єси: з одного боку, Дона Хуана судить небо, а з іншого — суспільство. Під тиском знеславлених родичів дівчат, яких спокушав Дон Хуан, король змушений виступити проти палацових улюбленців загалом.⁹

Образ Дона Хуана був історично-легендарним. За доби Середньовіччя всевладного феодала, який присвятив життя спокусам і поєдинкам, сприймали як зухвалого порушника моральних і релігійних норм, засуджуваного церквою. Цей образ став одним із найпоширеніших у європейській літературі й, на межі Середньовіччя й Відродження, став втіленням гуманістичного протесту героя, який розриває пута середньовічної аскетичної моралі. По-різному — як аристократа-хижака; як гуманіста, котрий шалено віддається радощам життя; й як веселого співрозмовника, якого жінки спокушають самі — Дона Хуана зображували Мольєр, Моцарт і Байрон.¹⁰

Педро Кальдерон де ла Барка (1600–1681) — іспанський драматург, представник епохи бароко. Походив зі збіднілого дворянського роду, вивчав громадянське й канонічне право. Брав участь у війні з Францією та придушені повстання в Каталонії. Після смерті коханої та сина став священиком і придворним капеланом.

Кальдерон писав як релігійно-фантастичні п'єси, так і реальні, історичні. Їх не слід протиставляти, оскільки між ними існує взаємозв'язок: драматургія Кальдерона побудована на протиставленні звичайного та виняткового, світла й тіні, земного й небесного. Кальдерон намагався знайти філософську концепцію буття.

У драматизованих «житіях святих» і філософських п'єсах Кальдерона де ла Барки відображено уявлення про людину, притаманне епосі бароко. Це демонічний розбійник, який чинить жорстокі злочини, й праведник, людина високих духовних поривань, що присвячує себе Богу. Зокрема такий позитивний ідеал (образ святого подвижника) Кальдерон змалював у драмі «Стійкий принц» (1636), у якій аристократ, потрапивши в полон, відмовляється передавати місто під панування мусульман в обмін на власні життя й свободу.

Центральним твором Кальдерона стала філософська драма «Життя — це сон» (1635) про те, як в'язень, оголошений принцом, стає тиранічним правителем, але, наділений розумом (і підтримкою народу, котрі не бажали підпорядковуватись московському герцогу), перемагає свої пристрасті й починає правити доброзичливо, стає знаряддям Бога. Одною з основ світогляду Кальдерона де ла Барки було усвідомлення складності й суперечливості людини.¹¹

Джамбаттіста Маріно (1569–1625) — італійський поет епохи бароко. Народився в Неаполі, батько вигнав його з дому за пристрасть до літератури. Маріно методично самовдосконалювався й служив впливовим особам. Його життя було бурхливим і повним на події, він кілька разів побував за ґратами.

Завдання поета Маріно вбачав у дивуванні читача незвичними співзвуччями, ускладненими метафорами, парафразами авторів попередніх епох. Маріно винайшов барокову поетичну форму, «кончетто» — словосполучення з несподіваними мовними зворотами, парадоксальними епітетами, оксюморонами («радісний біль», «багатий жебрак», «смолоскипи погребу»).

Найвизначнішим твором Маріно є міфологічна поема «Адоніс» (1623). Сюжетним ядром є історія кохання Венери до вродливого юнака. Поема містить низку філософських, ідилічних та еротичних відступів, вставних епізодів і віршованих мініатюр. Прагнучи до монументальності, поет водночас руйнує її вишуканим, легким, іронічно-витонченим стилем, нагромадженням орнаментації.¹²

Джон Донн (1572–1631) — англійський поет. Народився в родині заможного купця — католика, яких у часи королеви Єлизавети переслідувала держава. Закінчив школу юриспруденції в Лондоні, брав участь у військових експедиціях до Азорських островів, які на той час належали Іспанії. Працював секретарем у Лорда-хранителя Великої печатки. Прийняв сан священика.

Донн звертався до популярних жанрів єлизаветинської літератури: сатир, сонетів, елегій, пісень і послань. Під його пером жанри зазнали суттєвих змін. Він відмовлявся від музичності лірики на користь розмовної мови. Багато віршів нагадують драматичні монологи. В якості головного героя виступає іронічний і дотепний оповідач, що подає в комічному, гротескному світлі вади сучасників.

Поет розглядає кохання під впливом філософії неоплатонізму — як неможливе без духовного зв'язку; при цьому він закликає до постійної зміни партнерів, на противагу рицарській вірності. Донн застосовує особливий вид метафори, властивий літературі бароко, — кончетто — несподіваність зіставлення далеких і, здавалося б, нічим не схожих понять, провокуючи хвилю асоціацій у свідомості читача.

Віршам Донна на релігійні теми («Священні Сонети», 1610) властиві такі ж пристрасність і напруга почуття, які були характерні для його ранньої любовної лірики. Поет використав досвід релігійної медитації, поміщаючи себе серед дійових осіб Нового Заповіту й аналізуючи свої переживання. Донн вважається засновником метафізичної поезії в англійській літературі.¹³

Рене Декарт (Картезій, 1596–1650) — французький філософ, відповідальний за ідеї та методи, що відокремлюють епоху Нового часу від Середньовіччя. Він народився в сім'ї дрібнопомісного дворянина й навчався в єзуїтському коледжі, де вивчав схоластичну філософію. Декарт зрозумів, що для виявлення істини необхідно відмовитися від опори на авторитет і не приймати нічого на віру, поки воно не буде остаточно доведено.

Декарт мав на меті описати природу за допомогою математичних законів. Будучи експериментатором і дослідником, він започаткував сучасну алгебру, аналітичну геометрію та механіку. Декарт протиставляв шкільній філософії практичну, за допомогою якої люди могли б використовувати вогонь, воду, повітря, зірки та інші навколишні тіла, щоб опанувати природу.

В «Роздумах про метод» (1641) Декарт описує правила, які дають спосіб досягнути істинного, достовірного знання. Він виходив у міркуваннях тільки з тих положень, які постають у розумі ясними й виразними, й істинність яких не викликає сумнівів. Він розділяв складну проблему на часткові, щоб розв'язувати окремі частини. Декарт намагався переходити від найпростіших і легко пізнаваних предметів до більш складних, від відомого до ще не доведеного. Його міркуванням було властиво не робити жодних пропусків у процесі логічного ходу думок.¹⁴

Класицизм (від лат. Classicus — «взірцевий», «довершений») — літературний напрям, що виник у XVII столітті у Франції й набув поширення в країнах Європи до початку XIX століття. Формування сильних монархічних держав на території Європи, зокрема у Франції, сприяло утвердженню класицизму як літературного напряму.

У багатьох країнах класицизм став першим офіційним художнім методом, який визнав уряд. Ідея національної єдності в політиці монархів знайшла втілення у творах класицистів, які проголошували необхідність служіння державним інтересам. Принципи державності й дисципліни в епоху абсолютизму штовхали твори ставати чіткими, врівноваженими, цільними, підкорятися загальноприйнятим канонам. Згідно з доктриною класицизму, література мусила орієнтуватись на відомі високохудожні зразки давньоримської літератури, античної міфології й Старого Заповіту.¹⁵

Практиками класицизму були насамперед французькі письменники: поет Жан-Батіст Мольєр, романістка Мадам де Лафаєт, письменники-афористи Франсуа де Ларошфуко, байкар Жан Лафонтен, пізніше — просвітники Вольтер, Жан-Жак Руссо та інші. Головний теоретик французького класицизму — Нікола Буало (1636–1711, “Поетичне мистецтво”).¹⁶

Нікола Буало-Депрео (1636–1711) народився в родині адвоката, секретаря парламенту. Був паризьким придворним історіографом. Дебютувавши у віршованій сатирі, товаришував із Мольєром, Расіном і Лафонтеном. Апологетик і теоретик класицизму; брав під захист інших поетів. Підтримував Расіна після провалу «Федри», й водночас Корнеля після фінансового краху.¹⁷

Найпопулярнішим твором Ніколи Буало став віршований трактат «Мистецтво поетичне». У цій дидактичній поемі автор узагальнив естетичні положення декількох поколінь теоретиків французького класицизму. Буало виклав принципи поетичної творчості, закони стилю та композиції, розглянув окремі поетичні жанри, виводячи їхні закони зі специфічних особливостей їхнього змісту, й подав ряд істотних моральних настанов поетам.

Положеннями Буало були утвердження пріоритету думки над почуттями, заклик наслідувати в поезії природу, цікавість до загальних явищ на противагу виняткам, реалістичне наслідування античних письменників і завдання дати читачеві естетичну насолоду.¹⁸

П'єр Корнель (1606–1684) народився в сім'ї провінційного адвоката й здобув освіту в єзуїтській школі. Рання творчість була орієнтована на смаки відвідувачів паризьких салонів. Його помітив кардинал Рішельє й, бажаючи провадити свою політику в царині театру, включив його до числа наближених до нього драматургів. Проте невдовзі Корнель вийшов із цього гуртка.

Трагікомедія Корнеля «Сід» (1636) стала першим визначним твором класицизму. Глядачі були вражені красою, величністю, гнучкістю вірша. Корнель розкриває конфлікт між обов'язком і почуттям через систему більш конкретних конфліктів: між феодальною сім'єю та родинним обов'язком, між почуттями героя й державним обов'язком; між родиною та державою. У трагедії (яка, втім, знаходить щасливий розв'язок) значне місце посідає епічний елемент. Одна й та ж проблема постає перед кількома персонажами, при цьому всі вони вирішують її однаково. Послідовна вірність обов'язку дозволяє закоханим героям поєднати свої долі.¹⁹

Жан Батіст Поклен (Мольєр, 1622–1673) — відомий паризький драматург. Народився в родині придворного шпалерника. Вступив до групи «Блискучого театру» в 1644 році. Актори були аматорами й терпіли невдачі — початково вони грали лише трагедії, оскільки класицисти вважали комедії низьким жанром, що не міг торкатися значних проблем. Мольєр опанував принципи й прийоми комедійних жанрів і сформував свій підхід, нехтуючи типово поверхневою й вульгарною дійсністю й натомість зображуючи людей у комедіях такими, якими вони є, щоб у дійових особах можна було впізнати сучасне суспільство.

Через декілька років Мольєр став на чолі театрального товариства, навчав нових акторів, і його трупа повернулася до Парижа з величезним успіхом. Своїм завданням Мольєр бачив безжалісне викриття егоїзму, честолюбства, святенництва й користолюбства, дворянських привілеїв і власницьких інстинктів.²⁰

Соціально-побутова комедія «Міщанин-шляхтич» (1670) зображувала прагнення багатого буржуа пана Журдена потрапити до вищого товариства аристократії. Журден наймає вчителів мистецтв і філософії, замовляє барвистий одяг, передає через друга-аристократа маркізі Дорімені дорогі подарунки. Він бажає одружити закохану в міщанина доньку з аристократом, але слуга міщанина кмітливо обводить його довкола пальця.²¹

Головний предмет філософії Блеза Паскаля (1623–1662) — людина. Природа людини полягає в тому, щоб увесь час іти вперед, тому що саме суще перебуває в стані вічного відновлення. Все наше достоїнство полягає в мисленні. Людина протистоїть байдужій природі як свідома істота. Тільки свідома істота може бути нещасною. У своїй незначності черпає людина свою велич, тому що навіть нещастя, будучи атрибутом властиво людського буття, служить звеличуванню людини.

Лише людина з витонченим почуттям здатна відчути начала і зробити з них правильні висновки. Істина — відносна. Серце не протистоїть у Паскаля розуму, а допомагає йому. Паскаль висловлює сумнів щодо наукового прогресу; останній, на його думку, не робить людину щасливішою. Він протестує проти однобічного захоплення природознавством, науковим пізнанням взагалі, оскільки останнє виявило безсилля у вирішенні людських проблем, серед яких найголовніша — про місце людини у безмежному Всесвіті, в безмежному механічному просторі, де без будь-якої мети рухаються маси інертної матерії. Людина в такому Всесвіті втрачає свою співмірність із ним, звідси — тривога, жах і трагізм її існування.

Паскаль один з перших звертається до світоглядного обґрунтування гносеологічних та методологічних проблем, підкресливши, що основною проблемою для людини є проблема її становища у світі, ставлення до світу, самоусвідомлення та самопочуття в ньому. Людина — лише очеретина у Всесвіті, яку дуже легко зламати, відзначає Паскаль, але вона очеретина мисляча.²²

Жан Расін (1639) народився в родині провінційного чиновника. Він рано втратив батьків; його вчителями стали янсеністи, опозиційні щодо панівної католицької церкви. Расін рано полюбив поезію, а грецький роман «Теаген та Харіклея» про ніжне романтичне кохання вразив його настільки, що він вивчив його напам'ять.

Трагедію Расіна «Александр» помітив батько французької трагедії Корнель і дав суворий відгук: жодних здібностей у галузі драматургії. 1667 року Расін поставив нову трагедію «Андромаха», відмінну від традицій Корнеля. Расін зобразив людей зі слабкостями й недоліками замість звичних вольових і сильних героїв.

Расін принципово зображував середньостатистичну людину, намагався повернути літературу до реальних людських відносин. Він був певен, що театр покликаний морально виховувати читача, й відтворював античні трагічні сюжети з давньогрецької міфологічної тематики. Його любовно-психологічні трагедії вільні від пафосу й відображають безсилля розуму перед почуттями.

Конфлікт у трагедії «Андромаха» заснований на легенді про дружину очільника троянців Гектора, якого вбив Ахілл, батько Пірра. Драматург ставить героїв перед вибором між обов’язком і почуттям. Він створює нерозв'язний любовний багатокутник. За концепцією Расіна герой може врятувати своє життя лише в тому випадку, коли любить того, кого любити наказує обов'язок.²³

Джон Мільтон (1608–1674) — англійський епічний поет, памфлетист, захисник релігійних, громадських і політичних свобод. Народився в сім'ї нотаріуса та композитора. Спочатку хотів стати священиком, писав вірші латинською та італійською на релігійні теми.²⁴

Досвід 1650–1660-х років допоміг Мільтону створити поему «Втрачений рай» (1667). Вона написана «білим віршем», близьким до п'ятистопного ямбу. Мільтон хотів після закінчення англійської революції та реставрації Стюартів закликати до повстання проти реакції, збирання духовних сил та морального вдосконалення.²⁵

Мільтон першим у світовій літературі висвітлив образ Сатани, його бунт проти примусу й насильства над особистістю. «Втрачений рай» бароково-містеріально насичений динамікою рухів, звуків, кольорів і просторових ефектів, як згодом «Фауст» Гете. Мільтон зобразив гріхопадіння перших людей як акт прометеїзму, прагнення до самостійного знання й вільної волі. Поема виражає ідею провіденціалізму — опису вирішальної події минулого, яка приводила суспільство до сучасного його стану.²⁶

Просвітництвом називають сукупність антифеодальних ідей XVIII століття, які були формою самосвідомості буржуазії — нового суспільного класу. Це була ідеологія третього стану, який об'єднував селянство, буржуа та ремісників проти феодального суспільства, духівництва й дворянства. Головною рисою ідеології Просвітництва була віра в особливу роль наукових знань у розв'язанні соціальних проблем. Особливий акцент робився на пізнанні природи. Просвітники висували вимогу перебудувати суспільство на основі принципів розуму й надати законам природи характеру юридичних норм.

Творчість просвітників характеризується значною увагою до особи, її потреб та соціально-політичних умов її життя. Людина в просвітницькій літературі розглядається як невід'ємна частина природи, підпорядкована загальним її законам. Природу просвітники-матеріалісти тлумачили як величезну машину, для якої люди є невеличкими пружинками.²⁷

Просвітництво — це ідейно-естетичний рух, важливий етап розвитку європейської ідеології та культури (зокрема — літератури) кінця XVII — початку XIX століття. Початком доби Просвітництва вважається поява роботи англійського філософа Джона Локка «Дослід про людський розум» (1691). Особливо революційною на той час була така думка з цієї роботи: «Віра не може мати силу авторитету перед ясними і очевидними приписами розуму».

Переважаючим пафосом, духом і підґрунтям ідеології Просвітництва була безмежна та щира віра в перетворюючу і всеперемагаючу силу людського розуму й освіти, у неминучість настання «царства розуму». Саме у цій вірі коріниться і домінуючий настрій тієї доби — оптимізм, радісне світосприйняття. Характерною рисою, своєрідною «візитною карткою» літератури Просвітництва є наявність у художніх творах філософських ідей і цілих їхніх комплексів. ²⁸

Німецький філософ і вчений Іммануїл Кант (1724–1804) називає епоху Просвітництва найважливішим етапом людської історії, ознаменованим принциповою зміною ставлення людства до властивої йому здатності судження без керівництва збоку. Кант вважає, що єдиною умовою здійснення мети просвіти, спрямованої на перетворення способу мислення, є свобода, зокрема від релігійних настанов. Однак на думку Канта, свобода на цивільному посту або службі мусить бути обмежена освіченою державою.²⁹

Представники англійського просвітницького роману впроваджували в творах літератури й мистецтва зображення реалій повсякденного життя. Головною рисою ідеології Просвітництва були віра в безмежність можливостей людського розуму й можливість побудувати суспільство на засадах істини, а отже, справедливості. Паралельно співіснували три художні напрями: сентименталізм, просвітницький класицизм і просвітницький реалізм — художні принципи яких часто поєднувались навіть у творчості одного письменника.

Роман загалом — літературний жанр, найбільш поширений у XVIII-XX століттях; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події й глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.³⁰ Одним з основних типів романів є історичний роман, який розповідає про події минулого й часто базується на реальних історичних фактах. Любовний роман зосереджений на розповіді про почуття, емоції та взаємини головних героїв, включно зі складними трикутниками й розлуками. Пригодницький роман розповідає про захопливі подорожі, небезпеки й випробування, з якими стикаються герої. Психологічний роман зосереджений на внутрішньому світі героя, його конфліктах і розвитку.³¹

Даніель Дефо (1660–1731) — видатний англійський політик і письменник. Народився в родині дрібного торговця з пуританського середовища, яке не визнавало офіційної влади англіканської церкви. Вивчав богослов'я, класичні й нові мови, історію, географію та математику. Письменницька діяльність Дефо включала як поезію та прозові памфлети, так і масштабні романи, публіцистичні нариси, історичні й етнографічні праці. Героями в нього, на відміну від сучасників, виступали не благородні персонажі, а работорговці, повії, пірати, злочинці тощо.

Сюжет роману Дефо «Робінзон Крузо» (1719) був зумовлений інтересом англійського суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.³² Це був перший великий англійський роман, який справив вплив на подальший розвиток усієї європейської прози. Робінзон повторює основні стадії культурного розвитку людства, виступаючи в ролі мисливця, скотаря й землероба. Ідеологія Просвітництва в романі виражена тим, наскільки герой цінує результати діяльності людського розуму. Робінзон мобілізує знання про природу, вивчає ремесла (з посиланням на математику, точні виміри), закономірності кліматичних змін. Жан-Жак Руссо називав книгу Дефо вдалим трактатом про природне виховання.³⁰

Джонатан Свіфт (1667–1745) — англомовний ірландський³³ сатирик, що посів чільне місце у світовій літературі. Його творчість була важливим етапом у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Він критикував внутрішню політику Англії, парламентську систему, колоніальні війни, релігійне марновірство й невігластво, жорстокість і лицемірство монархів. Його творчості був притаманний громадянський пафос.³²

У першій частині «Мандрів Гуллівера» (1726) Свіфт зобразив маленьку державу, висміявши при цьому помилки англійських урядів. На його думку, неправильно, що всією владою володіє одна людина, а купка підпорядкованих їй політичних діячів переслідує власні інтереси й виявляє свою бездарність. Автор представив причиною війни (відображаючи війну Англії з Францією) великі амбіції політиків, яким не жаль зі зручного крісла відправляти людей на загибель.³⁴

В наступних частинах «Мандрів Гуллівера» Свіфт змальовує свій ідеал суспільного устрою: патріархально-ідилічну сільськогосподарську країну з мудрим правителем, на противагу сподіванням на людський розум, які на його думку надмірні. Він зображує, як технічний прогрес використовується для пригнічення людей. Автор переконує, що тваринні елементи людської природи є панівними в людській спільноті.³³

Вольтер (Франсуа-Марі де Аруе, 1694–1778) — філософ, письменник, учений, публіцист, борець проти феодальної системи й абсолютизму. Прихильник секуляризації церковних земель, підпорядкування церкви державі й рівності всіх громадян перед законом. Захисник позицій деїстично обмеженого матеріалізму.²⁷

Творчість Вольтера багатостороння: романи, драми, поезія, памфлети, статті. Основним жанром його творчості був філософський роман. Найважливіша риса світогляду Вольтера — антиклерикалізм. Він вважав витоками офіційної релігії невігластво, фанатизм і обман, поширювані з корисливими цілями. Релігія, на думку Вольтера, слугувала для вселяння соціальним низам думки про недозволеність посягання на приватну власність заможних людей.

Вольтер вірив, що людська історія спрямована в бік прогресу знань і культури, хоч прогрес і чергується з епохами занепаду. Він відкидав поділ народів на історичні й неісторичні. Він був ідеологом освіченого абсолютизму й прагнув прищепити ідеї Просвітництва Фрідріхові I й Катерині II. Соціальну нерівність Вольтер вважав вічним законом життя.⁴⁰

У романі «Кандід, або Оптимізм» Вольтер прагне викрити непереконливість оптимістичної філософії. Вона сама перешкоджає розумінню сутності речей, хоч і шукає для всього пояснення. Задум «Кандіда» виник у письменника через внутрішню необхідність переглянути свої думки щодо філософії Готфріда Лейбніца, котрий на підставі законів руху планет розвивав учення, що все в світі впорядковане й доцільне. Для Вольтера ідею наперед установленої гармонії було скомпрометовано, коли 1755 року землетрус зруйнував місто Лісабон і загинуло 30 000 його мешканців.

«Кандід» (1759) — філософський роман, породжений прагненням викласти складні умоглядні ідеї в захопливій формі для широкого загалу. Характерними для нього є експериментальність сюжетних епізодів, введення фантастичних образів, персоніфікація окремих філософських ідей, парадокси. «Кандід» пародіює любовно-авантюрний роман, його можна назвати трагікомедією з виразними елементами гедоністичної вольтерівської іронії.

Світ для Вольтера — велика бійня. Письменник веде героїв від одного випробування до іншого, вони влаштовують криваву різанину, яка відтворює реалії Семилітньої війни. Вольтер виступає з різкими антивоєнними заявами, які розвінчують жахи будь-якої війни. Він змальовує страшні події, натуралістичні сцени катування простими словами й без пафосу, в тоні іронічного анекдоту. Вольтер змушує героїв пережити казкові пригоди, щоб виразно підкреслити нерозумність самого життя.

На противагу Лейбніцу, Вольтер виявився оптимістом у тому розумінні, що заперечував примирення зі злом як елементом світової гармонії, а натомість вірив у вдосконалення людства та його соціальних інституцій.⁴¹

Дені Дідро (1713–1784) народився у Франції в сім'ї ремісника, а в 1732 році став магістром мистецтв. Його атеїстичний твір у 1749 році спричинив арешт письменника. Після виходу з в'язниці Дідро став редактором «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел». Він відстоював матеріалістичні ідеї, висловлював здогади про біологічну еволюцію, заперечував божественне походження королівської влади й схилявся до ідеї республіки, пов'язуючи втім свої надії з освіченим монархом.

Естетичний ідеал Дідро соціальний і моральний, герої його творів дискутують про філософію та втілюють образ народу Франції. Письменник виступив із проєктом державної системи народної освіти без поділу за станом, загальної та безкоштовної, включно з підручником, харчуванням і виплатою стипендій.⁴²

У романі «Черниця» (1760) Дені Дідро розповідає про трагічну долю дівчини, яка народилась не від тієї людини, яку вважали її батьком, і тяжко страждала через упереджене ставленням батьків, які віддали її до монастиря попри її відмову. Дідро жорстко критикує внутрішні справи «обителей святості» в XVIII столітті й правдиво показує, якими нелюдськими могли бути вчинки тих, хто присвятили себе служінню Господу. Фінал роману залишає читачам змогу домислити подальшу долю героїні.⁴³

Дені Дідро вважав законним право народу на повстання проти тирана в разі порушення монархом умов суспільного договору. Він заперечував концепцію ідеальних форм правління і вважав, що потрібно шукати реально можливі стосовно географічних умов, релігії та звичаїв народу форми забезпечення природних прав і загального блага людини. На думку Дідро, було важливо забезпечувати рівний захист прав і не допускати скупчення багатства окремими групами. Суспільство, якому вдалося б це реалізувати, було б вільним від соціальних потрясінь і воєн.⁴⁴

Жан-Жак Руссо (1712–1778) — видатний мислитель епохи Просвітництва, філософ, письменник, фахівець у галузі музики та педагогіки. Руссо був прихильником вродженості моральних ідей і визнавав безсмертя душі. Він критикував феодально-станові відносини й деспотизм, вбачав у приватній власності джерело всіх соціальних зол. Руссо, на відміну від Томаса Гоббса, стверджував, що в природному стані рівності нема війни «всіх проти всіх», а у відносинах між людьми панують дружба й гармонія.⁴⁵

Досліджуючи разом із групою Енциклопедистів соціальний конфлікт та історію розподілу матеріальних цінностей, Руссо створює поняття суспільного договору. Людина укладає договір із державою, передаючи до її рук контроль і відповідальність протистояти соціальній нерівності. За Руссо, виразом волі народу має бути закон, а представники держави мусять бути свідомими своєї ролі, зведеної до висловлення волі народу. Розвитком ідей Руссо є референдум, народна законодавча ініціатива, вимоги скорочення терміну депутатських повноважень, звітність депутата перед виборцями.

Ідеальною природою людини, на думку Руссо, була природа до виникнення великих громад; це був дикун, який належить сам собі, видобуває їжу самостійно, живе заради себе й ні від кого не залежить. За Руссо, людина повинна прагнути відтворити ідеал цього вільного природного стану, загальної рівності та свободи людей. Також Руссо стверджував, що природа закладає в кожній дитині задатки, які педагогіка мусить розвивати, аби людина могла користуватись якнайменшою кількістю матеріальних благ і ставати повноцінним громадянином. Ідеї Руссо стали живильним середовищем для Великої Французької революції.⁴⁶

«Юлія, або Нова Елоїза» (1760) Жана-Жака Руссо — просвітницький філософський роман і своєрідна сентименталістська енциклопедія почуттів, написана у формі листів. Письменник зображує історію кохання дівчини з заможної родини до бідного учителя, що руйнує забобони й суспільні умовності. Руссо стверджує про обов'язки людини перед родиною, близькими та суспільством. Він передає складну гаму почуттів героїв і неможливість знищити ці почуття за допомогою розсудливих розумів і норм патріархальної моралі.⁴⁷

Роман містить міркування про дуелі, самогубство, фінансову допомогу жінки чоловіку, домашнє господарство, релігію, виховання дітей, оперу й танці. Він наповнений повчальними афоризмами, скаргами й співчуттям; автор у примітках сперечається з героями, виправляє їхні погляди на питання моралі, мистецтва й поезії. Стверджують, що в цьому романі французький сентименталізм досягає свого повного розвитку.⁴⁸

П'єр Амбруаз Шодерло де Лакло (1741–1803) — французький письменник, урядовець і генерал зі скандальною славою. Його роман у листах «Небезпечні зв'язки» (1782) присвячений любовним інтригам французької аристократії. Книга відображає моральне падіння дворянського суспільства напередодні французької буржуазної революції.⁴⁹

У творі розповідається про двох колишніх коханців, які розважаються, спокушаючи заміжню жінку та молоду дівчину. Історики літератури називають «Небезпечні зв'язки» першим психологічним романом із детально й майстерно опрацьованими характерами.⁵⁰

Герої розмежовані на два соціальні кола: представники багатого дворянства й аристократії з одного боку — та буржуазія й прості люди з іншого. Як і в романах Річардсона та Руссо, герої зображуються не з позиції автора, а такими, якими їх бачать інші.⁴⁹ У цій книзі сильні тенденції реалістичного відображення дійсності, яке вона сполучає з сентименталізмом. Читач має справу не стільки з розповіддю про події, скільки з припущеннями про майбутні події, з життєвими планами героїв чи з наступним аналізом цих подій.⁵¹

«Молода Німеччина» — літературна течія 1830–1840-х років, що виникла після Липневої революції 1830 року в умовах загального піднесення опозиційного руху в Німеччині. Назва вперше зустрічається в «Естетичних походах» Лудольфа Вінбарга — книзі, що стала маніфестом «Молодої Німеччини». Активними діячами руху були Карл Гуцков, Генріх Лаубе, Теодор Мундт, Густав Кюне.

Письменники «Молодої Німеччини» вбачали основний фактор суспільного розвитку в літературі й мистецтві, намагаючись у жанрі роману відображати політичні, релігійні, наукові та художні реалії свого часу. Рух зробив внесок також у розвиток малої прози, публіцистика та критики.⁵²

Літературний рух «Буря і натиск» (німецькою «Sturm und Drang», звідси «штюрмери») виник, коли в різних містах Німеччини майже одночасно спостерігалися виступи молодих поетів із бунтарськими настроями. Геттінгенська (Ґотфрід Бюрґер), страсбурзька (Йоган Вольфганг фон Гете, Фрідріх Клінгер) й швабська (Фрідріх Шіллер, Крістіан Шубарт) літературні групи висловлювали протест проти рутини соціального життя й феодального режиму.

Ідею бунту заради самого бунту, без певної усвідомленої мети, було проголошено в п'єсі Фрідріха Клінгера «Буря і натиск». Первісним змістом бунту молодих штюрмерів, які протестують, але ще не знають, як змінити це життя, було «знайти забуття в бурі». У творчості штюрмерів звучали голоси на захист пригніченої людини, проти свавілля князів. Герой «Бурі й натиску» вирушає до Америки й бере участь у визвольній війні повсталих проти метрополії. Втім, штюрмери не вірили у революційні сили простого народу, натомість вони прославляли героїчних, сильних та благородних особистостей — «буремних геніїв».

Влада князів та курфюрстів вдавалась до репресивних заходів проти штюрмерів. Дворянство намагалося придушити літературний рух, який нібито загрожував соціальному добробуту; Крістіана Шубарта за видавництво журналу «Німецька хроніка» ув'язнили на 10 років.⁵³

Готфрід Август Бюргер (1747–1794) був одним із небагатьох революційних демократів у Німеччині XVIII століття. Він народився в сім'ї небагатого сільського пастора, вчився в Геттінгенському університеті й працював судовим чиновником. Він жив бідно й, сформувавши опозиційність щодо німецького феодально-княжого правопорядку, приєднався до гуртка ентузіастів-штюрмерів — молодих поетів і письменників у Геттінгені.

Бюргер виступав проти релігійної моралі й аскетичних ідеалів, його застільна й любовна лірика були насичені радісним світоглядом і язичницькою чуттєвістю. Вже в 1773 році його вірш «Селянин — своїм князям» вражав читачів могутнім протестом проти свавілля князів. Основні положення естетики Бюргера були визначені його громадською позицією й демократизмом, вільним від шовінізму. Надихаючись позиціями Руссо, Бюргер проголосив: «Будь-яка поезія має бути народною, це печатка її досконалості». Поет висміював вульгарний раціоналізм і вважав доцільним використовувати вкорінені народні фантастичні образи.

Балада «Ленора» (1773) ділиться на дві контрастні частини: драматично-реалістичну й фантастично-містичну. Обидві частини органічно сплетені глибоким ідейним задумом. Балада просякнута атмосферою тривоги й печалі, хвилюючим трагізмом. Дівчина, чий коханий чоловік загинув на фронті, повстає проти бога, якого з дитинства вважала добрим і милосердним. Уночі до неї повертається її загиблий коханий і забирає її з собою. В основу балад Бюргера лягли відомі народні сюжети, проте давні джерела отримували в поета нове життя, наповнювались диханням сучасності. Втім, читачі були незадоволені фіналом балади, вказуючи на суміш магічних і християнських уявлень.⁵⁴

П'єса Фрідріха Шіллера (1759–1805) була першим твором у жанрі розбійницького роману. Драма розповідає про долю знатної сім'ї, старший син якої стає одержимим бажанням помсти розбійником, а молодший брат намагається силою змусити кохану брата стати його дружиною. Трагічний фінал підкреслює думку автора про те, що помста губить месника й тих, хто його любить.⁵⁵

«Розбійники» є найпершою драмою Шиллера. Старший брат є втіленням романтичного світосприймання, він намагається піти шляхом спротиву тому, що вважає злом, — законослухняним лицемірам, які підкоряються могутнім володарям і утискують бідних людей. Автор підводить його до неминучого розчарування й констатації, що розбійники не завжди слідують власним цінностям і можуть виявлятися такими ж користолюбними й жорстокими, як і ті, на кого вони нападають із благородних мотивів. А втім Шіллер утверджує відносно справедливий світ: розплатою за жорстокість та злочини кривдників добрих людей стають несумісні з життям психологічні травми.⁵⁶

Йоганн Вольфганг фон Гете (1749–1832) народився громадянином вільного імперського міста Франкфурту-на-Майні, в якому його сім'я займала почесне місце. Ще до 19 років, коли тяжка хвороба змусила Гете перервати навчання, він опанував прийоми поетики й драматургії. Гете розділяв погляди Гердера про те, що поезія мусить бути щирим плодом власного життєвого досвіду поета, а не переписуванням давніх зразків.

В основі роману «Страждання юного Вертера» (1774) лежить реальне біографічне переживання. Епістолярна форма дала автору можливість зосередити увагу на внутрішньому світі героя, показати його очима навколишнє життя. Поступово епістолярна форма переростає в щоденникову. Гете показує духовну трагедію молодого бюргера, скованого в своїх поривах застиглими умовами навколишнього життя. Його спроби реалізуватись натрапляють на рутину й причепливість начальника, а його емоційну натуру травмує показове наголошування на його походженні.

Біографія Гете, втім, розходиться з постаттю його персонажа, в чий світ він глибоко проник, не ототожнюючи себе з ним. На відміну від Вертера, Гете знайшов вихід у творчості: «Я написав «Вертера», щоб не стати ним».⁵⁷

В основу «Фауста» Гете (1749–1832) покладено середньовічну легенду про угоду людини й диявола. Доктор Фауст тут постає як експериментатор, безбожник, шукач знань, особистість, здатна протистояти дияволу, озброєна забороненими знаннями (він називає себе хіромантом, лікарем, чорнокнижником).

Поема «Падіння та навернення Теофіла» монахині Хросвіта (935–980) — найдавніша версія про доктора Фауста.

Фаусту передував «Міракль про Теофіла» Рютбефа. В якому йдеться про монастирського економа, якого несправедливо скривдив єпископ. Щоб помститися йому і піднестися над іншими, монах продає душу дияволові. З часом він стає князем церкви, живе не по правді, тиранить людей. Але Теофіл боїться розплати і через сім років починає в молитвах благати Діву Марію порятувати його душу. Зворушена Богородиця заступається за Теофіла, відібравши в диявола розписку.

Першим, хто інтерпретував образ доктора-чорнокнижника у літературі був Йоганн Шпіс, який зібрав оповіді про Фауста у повчальній книзі 1587 р.

У доробку Крістофера Марло історія доктора Фауста розгортається як масштабне сценічне дійство. Спроби осмислити сутність персонажа робили Готхольд Лессінг, Якоб Ленц, Фрідріх Клінгер.

Гете визначав жанр твору як трагедію. Сучасне літературознавство — драматичну поему, драму для читання. Зрештою, це філософська трагедія, де увагу зосереджено на глобальних проблемах буття.

Проблематика «Фауста» широка й різнопланова: пошуку сенсу буття; добра і зла; динамічності науки; всезагальності зв’язків у природі; плинності часу. Фаустівський проект створення штучного простору для розселення “вільних і щасливих людей”, що має утопічну природу закорінену в теорію французьких утопістів-соціалістів 18 ст. Підкорюючи природу, він прагне керувати й волею людей. Автор акцентує на неоднозначності такої позиції. На думку Й. Шмідта, “його діяльність не є чимось позитивним і величним, котрому заважають несприятливі обставини і слабкість характеру».

Процес і культура являють собою амбівалентність, оскільки вони несуть у собі знищення природи і насильство. Життєвий шлях Фауста — низка поразок: творця, що намагається вибудувати царство справедливості, яке виявляється могилою; ученого, що прагне живого знання; закоханого, що зламав долю Маргарити, її родини. Однак, на думку Гете, Фауста виправдовує стремління, прагнення досягнути вищого. “Стремління вічне й ревний труд / Сподобляться покути” — говорять ангели, забираючи душу героя.^{3, 4}

У “Пролозі на небесах” Господь, оточений сонмом архангелів, дискутує з Мефістофелем про людську природу. Мефістофель вважає божі створіння недосконалими, говорить, що людина — це “тварина із тварин”. Бог — що його витвір здатен проявити висоту духу. Центром їхньої розмови стає Фауст, бо, на думку Господа, не можна “відірвати духа від його першоджерела», і доктор здатен протистояти будь-яким спокусам.

Мефістофель — еталонний трикстер (архетип «мавпа Бога»), характеризується ігноруванням етичних норм, шахрай, облудник. Відтак, він свідомо прагне порушувати всі табу й приписи моралі, легко перетинає кордони світів і наділений здатністю до самоіронії, блюзнірства, «сміховим началом». Він споглядає світ відсторонено, без любові й ненависті, із певним презирством. Думки і вчинки Мефістофеля часто віддзеркалюють позицію Фауста. Втім, цинічні діяння та роздуми біса бувають більш помірковані, ніж великомудрі висловлювання Фауста. Мефістофель транслює гірку істину, насміхаючись над гуманним доктором, що руйнує долю Маргарити.

За допомогою Мефістофеля Фауст оволодіває таємницями наук, відвідує різні міста й країни, творить «чудеса», і слава про його вченість росте. Але «чудеса» Фауста — часто лише балаганні фокуси.

В остаточну редакцію першої частини (1808) Ґете додав пролог на небі й сцену угоди між Фаустом і Мефістофелем, а також другий монолог Фауста й кілька сцен після нього, так сюжет твору набув символічного значення: «безкінечні пошуки людини є для неї джерелом тимчасових сумнівів і помилок, але водночас передумовою її остаточного виправдання й спасіння» (Віктор Жирмунський).

У другій частині Фауст продовжує пошук вічної істини, а Мефістофель не припиняє його випробовувати. Ключові сцени: з Геленою; ставлення Фауста до гомункула, винайденого Вагнером; смерть гомункула, який розбиває свою колбу об трон Галатеї; загибель Філемона й Бавкіди в п’ятій дії; алегоричне значення втрати зору Фаустом, зрештою — істина, яку зрозумів Фауст: «Лиш той життя і волі гідний, хто б’ється день у день за них». Проте ця істина важлива для персонажа, Гете сенс буття бачить в іншому: «Владна над люблячим тільки любов!»

Маргарита (Гретхен) – щира та невинна дівчина, в яку закохується Фауст. Він переконує Маргариту приспати матір його снодійним. Від отриманого зілля мати вмирає. Пізніше Маргарита дізнається, що вагітна, а її брат Валентин вступає з Фаустом у поєдинок.

Після смерті матері, загибелі брата, вбивства новонародженої дитини дівчина опиняється у в'язниці. Її присудили до страти через вбивство немовляти. Фауст хотів врятувати кохану, але вже було пізно. Мефістофель пророкує Маргариті одвічні муки за гріхи, проте голос з неба промовляє: «Приречена! — Врятована!»^{3, 58}

Роберт Бернс (1759–1796) — шотландський поет, фольклорист. Народився в сім'ї фермера. Працював нарівні з дорослими, кидаючи заняття, щоб допомогти батькові зі збором врожаю. Поетом став після смерті батька. Писав простою, доступною для народу, та водночас красою й мелодійною мовою. Разом із Джеймсом Джонсоном видавав збірник «Шотландський музичний музей».⁵⁹

Бернс протистояв насадженню шотландцям культури панівних класів Англії. Він по-своєму осмислив і синтезував англійську літературу й національну гордість за минуле Шотландії, 1707 року примусово об'єднаної з Англією. У віршах Бернса осмислювалось зіткнення особистості й народу з суспільним злом, зокрема святенництвом церковників («Вітання своєї позашлюбної доньки») і темою «загробної благодаті» («Похоронна пісня»). Вірші Бернса сповнені глибоких роздумів про час, життя, про себе й інших таких самих, як він. Відомим його поетичним відкриттям є поема «Польовій миші, чиє гніздо я зруйнував плугом» (1785).

Романтизм виник у Німеччині. Єнські романтики Фрідріх Шлегель, Фрідріх Шеллінг, Йоганн Готтліб Фіхте, Новаліс та інші в 1790-х роках почали розробляти його принципи. Поетичне угруповання «Буря й натиск» створило культ сильної особистості, протиставленого світові генія, наповненого стихійно-творчими силами природи. На розвиток німецького романтизму вплинула творчість Ґете й Шиллера, що висвітлювали в своїй творчості усвідомлення таємничості й унікальності людської особистості, захоплення вільним життям природи, розуміння недосконалості світу й бажання знайти сенс буття.⁶⁰

Єнський етап романтизму (1795–1806) представлений творами Шлегеля й Новаліса. Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом: поет і художник силою фантазії перетворювали світ. Ґрунт мистецтва романтиків складали міф, казка й легенда. Романтики ідеалізували середньовічне минуле. Естетична система єнських романтиків характеризувалася зверненням до внутрішнього світу людини замість показу реальної конкретно-історичної діяльності.⁶¹

Гейдельберзький етап (1806–1815) був присвячений вивченню й збиранню німецького фольклору. До гуртка університету в місті Гейдельберзі входили відомі збирачі німецьких казок брати Грімм. В університеті навчались, а потім викладали Клеменс Брентано й Людвіґ-Йоахім фон Арнім.⁶¹ Німеччина опинилась під владою Наполеона, що викликало національний спротив і звернення до міфології: рідна культура стала засобом боротьби проти чужинців.⁶⁰

Пізній романтизм (1815–1848) висвітлив найбільш плідний період у творчості Ернста Теодора Амадея Гофмана, тоді як Генріх Гейне видав першу поетичну книжку. Центр романтичного руху перейшов до Берліна, столиці Пруссії, проте невдовзі виник ряд локальних шкіл.⁶¹ Діяльність угруповань була зумовлена демократичними процесами підготовки до Німецької революції 1848 р. Мистецтво та його сутність ставали об'єктом художнього мислення. Романтизм у Німеччині виявився не лише в літературі, а й у музиці (Ріхард Вагнер, Роберт Шуман) та інших видах мистецтва.⁶⁰

Романтизм виник, коли Європа переживала події Французької революції (1789–1794) й наполеонівські війни. Історія ставила під сумнів переконання, що людина здатна перебудувати суспільство на краще на основі розуму. Революція скінчилася розгулом насильства й терором, а мілітаризм не мав на меті ствердження свободи й справедливості. Духовне розчарування виражалося в песимістичному тоні й трагічному забарвленні творчості романтиків.

Герой романтизму – бунтар, протестант — як приклад сміливого дерзання, духовного розкріпачення особистості надовго залишився в пам'яті людей. Поєднання героїчного настрою й трагічного розчарування знаходимо в творах великого англійського поета-романтика Джорджа Гордона Байрона.

В основі філософії романтизму було вчення Йогана Готтліба Фіхте про світ у процесі нескінченного становлення, художньої творчої діяльності, втілення викриття внутрішнього через зовнішнє. Рушійними силами душі людини вважалися фантазія й почуття. Романтики перебували в постійному пошуку відповідей на питання, як усунути зло й вади суспільства; суб'єктивно осмислювали реальну дійсність, прагнули приписати їй те, що хотіли б побачити в житті.⁶²

Романтики почали свою діяльність із повалення раціоналістичної естетики класицизму, який на їхню думку сковував творчу уяву художника. Вони виступили проти різкого розмежування високого й низького стилів, проти драматургічного правила «трьох єдностей» і проти торжества розуму над почуттям і уявою. У маніфестах братів Шлегелів, Вільяма Вордсворта, Джорджа Гордона Байрона, Віктора Гюго й Едгара По висувалась вимога свободи, справжнього, непередбачуваного розвитку життя.

Для деяких романтиків ідеалом було патріархальне минуле, наприклад у романах Вальтера Скотта світ Середньовіччя романтично барвистий і духовно багатий, картини народного життя мальовничі й поетичні, а герої повні благородства, честі й мужності. У своїх творах романтики прагнули відтворювати місцевий колорит і дух часу, особливості національного укладу, вірувань, обрядів, понять і поведінки людей.

Романтики були наділені гострим почуттям залученості кожної людини й усього людства в бурхливий історичний рух. Позитивні герої — підкидьок, куртизанка, блазень і лакей, а негативні — жадібні, бездарні вельможі й аморальні королі. Романтики чітко усвідомлювали свою чужість корисливим розрахункам і діловим інтересам буржуа, вони висували гуманістичний ідеал життя, заснованого на безкорисливості, дружбі й коханні. Також романтики одушевляли природу, знаходили в ній співзвуччя своїм настроям і почуттям. Романтизм ввів у мистецтво культ дитини й дитинства — самих по собі, а не в якості «кандидатів у майбутні дорослі».⁶³

Романтизм в Англії сформувався раніше, ніж в інших країнах Західної Європи. Бурхливий розвиток міст, зростання чисельності робітників і ремісників, відхід селянства до міст у пошуках хліба й праці — все це викликало появу в літературі нових тем, конфліктів і людських характерів.

Перший етап розвитку романтизму в Англії датувався 1790-ми роками. Внаслідок сприйняття революційних подій та їхньої оцінки складалася творчість «Озерної школи» — Вільяма Вордсворта, Семюела Тейлора Колріджа, Роберта Сауті. Троє митців пройшли схожий шлях духовного й творчого розвитку й були прихильниками Руссо й революційно-демократичних ідей.

Другий етап розпочався в 1815 році після поразки Наполеона. В Англії було заборонено імпортувати зерно для підняття цін на внутрішньому ринку. Боротьба проти хлібних законів стала частиною широкого руху за зміну структурної влади, за парламентську реформу, яку було проведено в 1832 році. Найбільш значні англійські романтичні твори створив Джордж Гордон Байрон, а Вальтер Скотт заклав нову літературну форму — історичний роман, який пізніше розвивали письменники-реалісти.⁶⁴

Джордж Гордон Байрон (1788–1824) народився в Лондоні в знатній, але збіднілій аристократичній родині. Успадкував від двоюрідного діда титул лорда й родовий маєток. Навчався в Кембриджському університеті.⁶⁹ Захищаючи й стверджуючи себе як повноцінну особистість попри вроджену кульгавість, займався спортом, став чудовим плавцем, боксером і вершником.⁶⁴

Уперше поставив своє ім'я на збірці «Години дозвілля», виданій 1807 року. В збірці студент демонстрував зневажливе ставлення до сучасності людства й, на словах, легковажне ставлення до поезії. За межами збірки лишилися вірші, звернені до Мері Чаворт, — свідчення юнацької любові поета, вкладеного в поезію першого й найщирішого почуття.⁶⁹ Вже в ранніх віршах поета звучали мотиви розчарування й самотності, конфлікт митця з офіційним англійським суспільством.⁶⁴

Поет бачив себе передусім громадським діячем і використовував своє місце в Палаті Лордів для захисту луддитів, робітників текстильних підприємств, які протестували проти скорочення, ламаючи станки. Під час розгляду законопроєкту про впровадження смертної кари Байрон порадив державі вішати робітників на вовняних панчохах — із тим підтекстом, що в індустріальній Англії машину, яка виготовляє панчохи, цінують набагато вище, ніж людське життя.

Байрон захоплювався Наполеоном і відчував себе чужим і самотнім серед аристократичного суспільства.⁶⁹ Політичні противники й літературні опоненти звинувачували його в гомосексуальності, що смертельно каралося в тодішній Англії. Правлячі кола організували проти нього цілу кампанію наклепів і переслідувань, через що він вирішив покинути Лондон.

В Італії 1818 року Джордж Байрон поемою «Мазепа» ввів у європейську літературу образ України й українського героя. Вибравши з життя Мазепи історію юнацького кохання до дружини польського магната, поет створив емоційний, романтичний образ ніколи не баченої землі.⁶⁴ Поема побудована в формі розповіді старого Мазепи про подію з його молодості. Більше четвертої частини творю займає опис нестримного бігу коня. В основі поеми лежать історичні події й романтичний міф.

Байрон наділив Мазепу рисами людини сильних пристрастей і могутнього характеру: герой яскравий, незвичний, гордий, самотній і трагічний. Бунтар і вигнанець, Мазепа порушує закони суспільства, в якому живе, що веде до трагічних наслідків. Він діє в незвичних умовах: змушений боротися за життя, прив'язаний до спини коня, на тлі екзотичної української природи. Типово для Байрона, в поемі зіставлено дві критичні ситуації в житті головного героя: поразка війська шведського короля Карла XII й подія часів молодості Мазепи, пов'язана з помстою розлюченого чоловіка коханої жінки.

В 1828 році Джордж Байрон опублікував перші пісні «Паломництва Чайльд Гарольда». Ця поема дала життя ліро-епічному жанру. Розчарований у житті герой з'являється на початку твору й бентежить уяву ефектним вбранням і суто англійським спліном. Незабаром автор відсуває епічну лінію його мандрів убік і починає ліричні лінію авторських відступів, говорячи з читачами від першої особи. «Паломництво» сповнене спогадів про велике минуле Греції, Давнього Риму та Італії — автор підтверджує свою пристрасть до мистецтва класицизму, обіцяючи виконання його умовностей аж до правила трьох єдностей.⁶⁹

Естетичні погляди Байрона: правдивість у зображенні дійсності, невід'ємність одне від одного мистецтва й боротьби за свободу народу, показ людського характеру в його протиріччі, оспівування бунту самотнього бійця проти нікчемних звичаїв і законів суспільства, біль за знехтувані права людини, заклик до знищення тиранів і експлуататорів, використання наукової й розмовної мови, поєднання поетики з дійсністю.⁶⁴

Романтизм у Франції виник у кінці XVIII століття. Слово «романтизм» використала Жермена де Сталь у книзі «Про Німеччину». Французький романтизм подавав реальність як героїчну й не припускав відмежування митця від реальності. На відміну від англійських та німецьких, французькі романтики зосереджувались не на ірраціональному й містичному, а на злободенних питаннях свого часу.

У період становлення французького романтизму (1801–1815) відходила епоха Наполеона й зміцнювалась монархія Бурбонів. Французькі романтики Шатобріан і Жермена де Сталь стали виразниками настроїв аристократії й частини буржуазії. Вони створили образ романтичного героя, усамітненого й відстороненого від суспільства.

За періоду Реставрації та Липневої монархії (1815–1848) були проголошені естетичні маніфести романтизму, розвинулися різні жанри лірики, історичного роману, драми. Улюбленим героєм Ламартіна, Нерваля, Альфреда де Віньї, Віктора Гюго, П'єра Жана Беранже, Олександра Дюма-батька, Проспера Меріме став вольовий і активний чоловік.⁷⁰

Віктор Гюго (1802–1885) народився в сім'ї наполеонівського генерала й опозиційної йому політично роялістки. Після падіння Наполеона Віктора виховувала мати. Ще підлітком Гюго починає писати й у 1822 році видає першу поетичну збірку «Оди й різні вірші» в стилі класицизму.⁷⁵

Гюго залишався вірним романтичному напряму все життя. Після Французької революції він зберіг оптимізм і віру в можливість розумного поступу й творчого потенціалу людини. Романтизм Гюго соціально орієнтований, його ідеї: співчуття до знедолених, вимога справедливості.⁷⁶

Гюго намагається змінити раціоналістичний вірш класицизму на мову людських почуттів. У 1826 році він видає збірку «Оди й балади», поєднуючи взірцевий жанр класичної поезії з характеристиками романтизму. Цього ж року він видає роман «Бюг Жаргаль», змальовуючи повстання темношкірих рабів.

1827 року Гюго пише першу романтичну історичну драму «Кромвель», котра розповідає про англійську буржуазну революцію XVII століття. Герой, вождь революції, зазнає моральних протиріч: скинувши короля, він ладен сам стати монархом. У передмові автор пов'язує розвиток літератури з розвитком історії людства й описує цілісну програму романтичного руху.

Після встановлення диктатури Луї Бонапартом у 1848 році Гюго залишає Францію. З метою знеславити перед усім світом злочинний режим політичного авантюриста він пише книги «Наполеон Маленький» та «Історію одного злочину», викриваючи перебіг подій під час державного перевороту 1851 року. В романах «Знедолені» (1862), «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869) центральною виступає тема народу, оскільки Гюго був активним громадсько-політичним діячем, який прагнув впливати на хід подій.⁷⁵

Анрі Марі Бейль, більше відомий під псевдонімом Фредерік Стендаль (1783–1842) вважається основоположником французького реалізму. В першій половині XIX століття були в моді таємничі, нереальні герої, ніким не бачені пейзажі тощо. Натомість новаторством Стендаля був реальний опис життя, протікання дії навіть не в Парижі, а в провінції. Письменник довів, що опис повсякденного життя й справжніх людських почуттів можна піднести до рівня мистецтва.

На думку Стендаля, письменник повинен перекладати «мову пристрастей на мову математики». В його творах знаходимо історизм у підході до особистості, але не суто реалістичні засади творчості, а індивідуальний стиль, особливістю якого є синтез романтизму з реалізмом. Психологізм Стендаля побудований на конфлікті почуттів і розуму. Один із засобів характеристики героя — психологічний портрет.⁷⁷

У романі «Червоне і чорне» (1830) органічно пов'язані риси психологічного й соціального роману. Головною темою твору є зіткнення різних історичних часів — величі Революції й повсякденності Реставрації. Внутрішній конфлікт головного героя розвивається на тлі широкої панорами французького суспільства. Письменник змальовує основні прошарки: нову буржуазію, стару аристократію, великий світ політики; контрастує провінційні міста зі столицею Франції, змальовує боротьбу між єзуїтами та янсеністами. Новаторським є об'єктивне й критичне зображення звичаїв різних верств суспільства. Обговорюється доцільність застосування насильства заради досягнення благородної мети.⁷⁸

Провідним напрямком у літературі Франції 1830-х років після Липневої революції став критичний реалізм. Письменників-реалістів об'єднує розуміння мистецтва як об'єктивного відображення процесів, що відбуваються в суспільстві. Реалісти критично ставились до буржуазного суспільства. Їх мистецтво було на ранніх етапах тісно пов'язане з естетикою романтизму. Значні реалістичні твори написали Оноре де Бальзак, Фредерік Стендаль і Проспер Меріме.

Атмосфера трагічної безвиході після поразки революції 1848 року, на яку творча інтелігенція покладала багато надій, призвела до поширення теорії «чистого мистецтва». Представники поетичної групи «Парнас» виступали проти соціальної тенденційності романтизму й реалізму. Їхній творчості був притаманний песимізм, ретельна обробка безпристрасного образу, відхід у минуле, описовість і аполітизм. Представниками цієї групи були Теофіль Готьє, Леконт де Ліль, Теодор де Банвіль. Близьким до руху парнасців був Шарль Бодлер.

В останній третині XIX століття в літературі Європи склався новий художній напрям — натуралізм. Представникам цього напряму властиві позитивізм і детермінізм. Вони звертаються переважно до життя низів суспільства. Для них немає заборонених тем, достовірне зображення потворного набуває для натуралістів справжньої естетичної цінності. Замість типового образу — «шматок дійсності», в основі сюжету — опис і аналіз. На чолі натуралістів встають Гюстав Флобер і Еміль Золя.⁷⁹

Творчість Оноре де Бальзака (1799–1850) стала вершиною в розвитку західноєвропейського реалізму. Твори Бальзака присвячені темі втрачених ілюзій: коли головний герой має все, він втрачає всі мрії й не має сенсу жити. У характерах своїх героїв Бальзак виділяє панівну манію — пристрасть. Бальзак написав дев'яносто п'ять романів — панораму Франції періоду первісного накопичення капіталу.⁸⁰

Ранній етап творчості Бальзака проходить під знаком близькості до романтичної школи, в його творах відбився досвід готичного роману. В романтичних творах Бальзака винятковість персонажів і драматичний розвиток подій поєднуються з крайньою об'єктивністю зображення. Другий період творчості Бальзака відзначений послідовним застосуванням принципу реалістичної типізації. Реалістичні романи Бальзака соціально-психологічні й мають порівняно невеликий обсяг. У свій третій період творчості Бальзак досліджує всі рівні життя народу, від побуту до філософії та релігії; формує масштабну географію та генеалогію дійових осіб.

Структура роману Оноре де Бальзака «Батько Горіо» (1834) багатоцентрова й поліфонічна. Автор не виділяє жодного головного героя. Центральним образом роману є будинок-пансіон мадам Боке як модель Франції. Роман закладає актуальну для європейської літератури тему долі молодої людини в суспільстві. Персонажі Бальзака переходять із роману в роман. Автор зображує потік життя, рух у розвитку, формує цілісність картини французького життя.⁷⁹

У романі «Втрачені ілюзії» (1843) йдеться про закони жорстокої конкуренції та фатальну боротьбу з вищим світом.⁸⁰ В центрі сюжету стоїть обмежена суспільна сфера — світ літераторів і журналістів, але в поліфонії роман зображує спостереження Бальзака про закони буржуазного суспільства загалом. Автор демонструє закономірність у розпаді, руйнуванні сімейних зв'язків на користь грошового інтересу, виправданого з позицій витонченості та освіченості. Критика провінції Бальзака руйнує одну з найміцніших цитаделей романтизму — принцип «близькості до природи».⁸¹

Образ лихваря Гобсека в однойменній повісті (1842) стає загальним для позначення скупої людини, яка уособлює панівні в суспільстві сили.⁷⁹ Бальзак зображує владу грошей як руйнівну силу, що спотворює людські душі. На думку автора, гроші й влада вторинні й мусять відступити перед такими цінностями, як кохання, порядність, благородство та взаємопідтримка.⁸²

Гюстав Флобер (1821–1880) називав себе учнем Бальзака. Спершу він писав романтичні, песимістичні оповідання про жахи та сердечні трагедії. Життєвим принципом Флобера були об'єктивність і відстороненість від суспільних конфліктів. Реальний світ, на його думку, був забарвлений кольором плісняви, а час краси вже минув.

У романі «Пані Боварі» (1856) виявились світогляд і естетичні принципи Флобера. Роман привів письменника на лаву підсудних за нібито аморальність. У постаті головної героїні автор втілив особисту недугу — мрію про інше життя, якого насправді немає. Героїня мріяла про романтику, багатство й безтурботність, а потрапила в гнітючий буденний світ, від якого вона прагнула втекти попри відданого чоловіка й маленьку доньку.⁸⁰

Роман має складне художнє оформлення: автор зображує діалоги представників різних верств суспільства, ділові розмови й любовні листи. Приділяючи особливу увагу внутрішньому світу головної героїні й показуючи, як її почуття й переживання впливають на її життя, Флобер натякає, що потрібно вчитися бачити й цінувати відданих людей, свою сім'ю.⁸³