Історія зарубіжної літератури. 4 семестр
Никула Денис <nykula@ukr.net>, 2 курс Київського міжнародного університету, 035 Філологія, заочна форма

Гомер — легендарний давньогрецький поет, автор грецьких епічних поем, що започаткували європейську літературу. Про самого Гомера та його життя нема жодних достовірних свідчень; можливо, авторство поем належить групі людей.³

Епос Гомера складається з двох епопей. «Іліада» розповідає про подвиги звитяжців під час Троянської війни. В «Одіссеї» йдеться про повернення героя Троянської війни Одіссея на рідний острів Ітаку й незвичайні пригоди, в які він потрапляє по дорозі. Поеми відзначаються складною й довершеною композицією і вводять читача в казково-фантастичний світ грецької міфології.⁴

Герої поем не знають страху перед ворогом. Автор з великою повагою ставиться як до греків, так і до троянців — їх зображено мужньо й велично. Одіссей також має такі риси, як хитрість і гострий розум; саме йому належить план із данайським конем.⁵

Події «Іліади» чергуються з зображенням сцен на Олімпі. Боги розділились на дві групи й, наперед вирішивши кінцевий результат війни, сперечаються про долю окремих битв.⁶

«Іліада» Гомера розповідає про останній рік Троянської війни. Ахілл — найхоробріший воїн ахейців — відмовився від участі в битвах, посваришися з Агамемноном. Проте в одній з битв загинув друг Ахілла — Патрокл. Щоб помститись, Ахілл вступає в бій і вбиває Гектора — найхоробрішого з троянців. Уночі до Ахілла потай приходить батько Гектора, троянський цар Пріам. Ахілл повертає йому тіло Гектора. Наступного дня обидві сторони ховають своїх героїв.³

Весь сюжет являє собою послідовний виклад фаз гніву Ахілла, хоча зустрічаються відхилення від основної сюжетної лінії. Композиція вирізняється симетричністю відповідно до моральних установок поета: протиставляються відмова Агамемнона повернути старому Хрису його полонену дочку (що явно засуджується автором — ця відмова стає зав'язкою, початком кривавих подій біля стін Трої) та згода Ахілла повернути тіло Гектора його батькові (вчинок, гідний героя гуманного поета; розв'язка поеми). Поєдинок Ахілла з Гектором є кульмінаційним моментом «Іліади». Одночасні події викладаються послідовно — втілюється закон хронологічної несумісності.⁶

За сюжетом «Одіссеї» Гомера, Одіссей — грецький воєначальник — прагне дістатися після Троянської війни до рідної Ітаки. Там його чекають дружина Пенелопа й син Телемак. Одіссей та його супутники потрапляють у полон циклопа Поліфема й уже чекають загибелі, проте Одіссеєві вдається напоїти циклопа вином, і мандрівники тікають. Герой проходить морем повз острів сирен, котрі чарівним співом заманюють у пастку всіх, хто їх слухає; своїм супутникам Одіссей радить заліпити вуха восковими кульками, а його самого прив'язати до щогли, щоб він став єдиним смертним, хто таки почує чарівний спів і залишиться живим. Ці та інші небезпечні випробування Одіссею вдається подолати за допомогою кмітливості, перш ніж дістатися до рідної землі.³

«Одіссея» Гомера, на відміну від військово-героїчної «Іліади», є казково-побутовою поемою. Вперше в світовій літературі використовується прийом транспозиції, тобто минулі події викладено у вигляді розповіді Одіссея. Розповідь про чудовиськ і фантастичні події зосереджено в оповідці самого Одіссея; автор натомість прагне до раціоналізації міфу.⁶

Поеми Гомера складені гекзаметром — шестистопником, що складається з п'яти дактилів і останнього спондея. Часто Гомер свідомо випускає в багатьох рядках один ненаголошений склад, перетворюючи дактилічну стопу на хореїчну. В середині поетичного рядка трапляється цезура — логічна пауза, що посилює метричну розмаїтість вірша. Художніми особливостями гомерівських поем є речитативне виконання, постійні епітети, розгорнуті порівняння, ефект уповільнення з повторами. Гомер відображає в характерах персонажів (допитливість, практицизм, обачливість) такі суспільні зміни, як зародження торговельних відносин, поява рабовласництва й приватної власності.⁷

Епізоди мандрівок героїв Гомера мають казкові паралелі й є зразком народної епічної творчості. Побутові й сімейні сцени переважають над військовим побутом і бойовими діями героїв. Завдяки двоплановості поем — перенесенню розповіді з плану земних героїв і подій до плану життя олімпійських богів — створюється ефект правдоподібності: боги діють і відчувають так само, як і звичайні люди. Гомер індивідуалізує героїв, диференціюючи їх за здібностями: в когось це мирна праця, в інших морська справа чи бої з ворогами.⁸

Суть «Гомерівського питання» зводиться до декількох питань, пов'язаних з особистістю Гомера. Гомер міг існувати як конкретна історична особа або бути вигаданим колективним образом. Можливо, він сам був автором «Іліади» й «Одіссеї», а можливо, він зібрав ці складені в різних еллінських землях епоси як редактор. Основою поем могли бути як розрізнені пісні, зібрані докупи, так і єдиний спільний задум.⁹

7–6 ст. до н. е. у Давній Греції називають епохою революції. В цей час відбувається соціальне розшарування грецьких полісів, а також виділяються дві сильні держави: демократичні Афіни й аристократична Спарта. Зростання приватної власності й, як наслідок, розпад родової організації призводять до усвідомлення людини як чогось самостійного. З'являється індивідуальний поет та індивідуальна лірика.

Основними різновидами античної лірики були пісенний і декламаційний. Пісенна лірика (мелос) передбачала любовні, застольні й весільні пісні, обрядові славлення й гімни на честь богів і героїв. Жанрами декламаційної лірики були елегія, що виникла з погребального голосіння, і ямби, що відігравали роль фольклорного засобу громадського осуду.

Лірика зображує духовне життя людини, світ її ідей і почуттів. Елегія розвивалася від войовничо-патріотичних тем через громадську лірику до суспільно-політичної тематики й завершилася повчанням та переходом до епіграм. Розмір елегії — поєднання гекзаметра й пентаметра — був близький до епосу.¹⁰

Алкей (7 ст. до н. е.) походив з аристократичної родини на острові Лесбос. Був в опозиції до царя Піттака. Писав гострі, агресивні твори з мотивами громадянської боротьби й суспільно-політичної активності. Поряд із гнівною сатирою на царя звучать мотиви смутку й ностальгії, теми природи, вина й жінок. Природа — точно відтворене тло, на якому розгортається основна дія. Вірші на жіночу тему використовують міфологічну тематику й підіймають тему засудження невірності.

Сапфо також походила з аристократичної родини. Повернувшись із вигнання через опозиційні політичні погляди, організувала на острові Лесбос «Будинок муз» — поетично-музичну школу для знатних дівчат. Основною темою поезії Сапфо було кохання — земне, тілесне почуття. Також поетеса милується затишним родинним життям і природою. В її поезії природа слугує тлом уже не для епічної дії, а для інтимних стосунків.

Анакреонт був іонійцем. Його поезія стала символом грайливого, веселого й витонченого еротизму. До богів він звертався витончено й напівжартівливо, водночас зі складними емоціями. До життя й кохання Анакреонт ставився як до цікавої гри. У творчості Анакреонта також велику роль відіграють застольні мотиви.¹⁰

Творчість Тіртея (друга половина 7 ст. до н. е.) — зразок елегійної поезії. У його творчості провідними були політична й громадянська теми. Військові елегії Тіртея — афінського учителя — не возвеличували шляхетного героя, а зверталися до всіх громадян полісу, яких поет закликав до виконання священного обов'язку захисника вітчизни. Тіртей захищає наявний державний лад і викладає своєрідний кодекс громадянської поведінки.

Ямб мав коріння в фольклорі, пов'язаному з культом Деметри. В давніх греків слово «ямб», що посилалось на служницю елевсинського царя Ямбу, асоціювалося з жартівливим характером твору. Переважно сатиричні твори писав Архілох — позашлюбний син аристократа й рабині, професійний воїн. В уїдливих ямбах він висміював людські вади, зокрема беззаперечне поклоніння гомерівських героїв моральним цінностям. Архілох іронізує над військовою честю й славою, вважаючи найдорожчою цінністю життя. У його поезіях людина постає багатогранною, а сама поезія набуває афористичної виразності. Архілох загинув: «Перемога або смерть!» — захищаючи від ворогів свій рідний острів Парос.¹⁰

В основу сюжету «Орестеї» (458 р. до н. е.) покладено міф про смерть Агамемнона — поводиря ахейського війська — й долю його роду. Син Агамемнона Орест мститься за смерть батька, вбивши свою матір Клітеместру та її коханця Егісфа, котрі проти нього змовились (мотивуючи це тим, що Агамемнон приніс у жертву свою та Клітеместрину доньку Іфігенію, а батько Агамемнона заради збереження влади вбив братів Егісфа). Після скоєння вбивства страждання Ореста досягають межі, його охоплює безумство (видіння богинь помсти Ерінній). Бог Аполлон виправдовує Ореста на суді в Афінах й очищає його від скверни.

«Орестея» зображує ствердження патріархального права — нового порядку демократичної афінської держави — й відхід від законів кровної помсти. Трилогія має життєствердну ідею: навіть якщо боги переслідують людину, їм можна протистояти й виправдатися; якщо вона відстоюватиме себе, боги стануть на її захист. Есхіл закликає людей до боротьби з непізнаними законами навколишнього світу, його освоєння й підкорення.¹⁴

Втім, Орест постає в трилогії пасивним «знаряддям» богів, він постійно коливається, вирішує вбити через пророцтво, на суді не захищає себе самостійно, а делегує це Аполлонові, котрий і спророкував Оресту долю вбивці. Цікавим є образ Клітеместри — її вчинки мотивуються власними ідеалами, вона намагається самостійно відмовити Ореста від помсти, й зрештою її тінь спонукає Ерінній переслідувати Ореста.¹⁵

Глибоко трагічний образ Кассандри допомагає аналізувати широкий спектр актуальних питань епохи. Кассандра не підкорюється волі бога Аполлона, проте дотримується споконвічних моральних принципів. Вона заздалегідь знає про всі нещастя, але не може їм запобігти — навпаки, її звинувачують за пророцтва, ніби висловлення тих здатне їх матеріалізувати (прийом трагічної іронії: кидаючи всі сили на запобігання катастрофі, героїня лише її наближає¹⁶). Вона говорить тою ж мовою, що й люди навколо неї, але ніхто її не розуміє.

В трагедії Есхіла «Орестея» Кассандра прибуває на чужину як бранка троянської війни. Вона страждає, оскільки зруйноване все, чим вона дорожила, й знає, що сама невдовзі загине. Її позиція щодо Клітеместри відповідає новим моральним принципам епохи та її власних поневолювачів. Кассандра сліпо вірить у долю й не намагається її уникнути. При цьому вона прагне щирих і рівноправних стосунків з чоловіком; духовний союз є для неї головним.¹⁷

Основною темою трагедії Есхіла «Прометей закутий» є страждання, причому незаслужені. Приниження Прометея, за наказом Зевса прикутого до скелі, є символом залежності й підпорядкованості людей богам. Основну частину будови трагедії складають скорботні й гнівні промови Прометея. Особливість головного конфлікту проявляється в опозиції Прометея, присутнього на сцені, — й Зевса, формально на ній відсутнього. Цей конфлікт осмислюється як протилежність старої й нової політики, як і в «Орестеї». Свавілля «нового» тиранічного володаря Зевса зводиться в ранг закону. Прометей, котрий сам допоміг звести на трон Зевса, відображає стародавні божественні сили.¹⁸

Есхіл підіймає проблему грандіозного протистояння божественного рішення й власної волі особистості. Перемогу правди розкриває зображення долі героя та його страждань. Трагік зображував Прометея здатним зробити правильний вибір на користь суспільства й нести за нього відповідальність, безкомпромісно бути «людиною слова».¹⁹

Аристотель назвав катарсисом очищення через співчуття до трагічної долі легендарних героїв. Ця якість притаманна низці могутніх, монументальних образів Есхіла. Вони є носіями надзвичайних доль і незламних характерів, вічними супутниками людства.²⁰

В основі трагедії “Цар Едіп” лежить міф про родове прокляття, що тяжіло над царем Лаєм і справдилося на його синові Едіпі. Доля всіх персонажів міфу була заздалегідь визначена: Лай мав загинути від руки свого сина, а Едіп – вбити батька й одружитися з власною матір’ю.

На прикладі життя Едіпа Софокл розкриває проблему трагічного зіткнення волі людини з фатумом і ставить питання про двоїстість істини. Едіп розшукує вбивцю попереднього царя країни Лая, бо лише так він може зупинити моровицю, яка лютує у Фівах. Несподівано з’ясовується, що вбивця – він сам! Багато років тому він випадково вбив старого вельможу, не знаючи, що це цар Фів і його батько.

Згодом Едіп розгадав загадку чудовиська Сфінкса й звільнив від нього місто. Вдячні фіванці обрали його царем. Так Едіп одержав трон і руку цариці-вдови, своєї матері. Коли все це з’ясувалося, Едіп доходить висновку, що досі не знав ні самого себе, ні власного життя. За ненавмисний злочин він свідомо себе карає: виколює очі й покидає місто, щоб розповісти всім грекам про скоєне.

Основний конфлікт твору – зіткнення божественного призначення (фатуму) і вільного вияву волі людини; несвідомо здійснений злочин (провина) і свідомо прийняте рішення (відповідальність). Важливо відзначити й політичну спрямованість трагедії “Цар Едіп”.¹¹

На відміну від героїв Гомера Ахілла й Гектора, які також знають свою долю, але не стоять перед проблемою чинити опір чи ні, Едіп не може прийняти фатум як належить і жити спокійно. Він – цар, отже, це стосується не лише його особисто, а й всього народу. Тому трагічному фатумові цар Едіп протиставляє свій закон, свою волю, здійснюючи над собою самосуд. Так у боротьбі з фатумом формується одна з фундаментальних цінностей європейської культури – гуманність.

Неспроможний змінити фатум, Едіп виявляє свою волю у тому, що сам обирає для себе страждання і цим актом стає на один рівень із долею. Особистість повністю усвідомлює себе, свої сили і значення лише в момент катастрофи. Торжество фатуму в міфі перетворюється в трагедії Софокла на торжество особистості. Страждання персонажа виступають як міра його вільної волі, внутрішньої переконаності.

Драматург порушує питання про неоднозначність істини й вводить у жанр трагедії мотив трагічного незнання, який у подальшій світовій драматургії. З мотивом незнання тісно пов’язана трагічна іронія. Суть її полягає у розбіжності людських намірів і об’єктивного смислу викликаних ними подій. Іронія полягає і в тому, що, кидаючи всі сили на пошуки злочинця, Едіп тим самим наближає власну катастрофу.¹¹

Трагедія “Антігона” написана на основі фіванського циклу міфів. Антігона – донька царя Едіпа, якою після відмови від престолу Едіпа опікується дядько Креонт. За його наказом, тіло Полініка, брата Антігони, який разом із чужинцями пішов війною проти Фів і свого брата Етеокла, залишено без поховання. За порушення наказу – смерть.

За уявленнями давніх греків, кинути тіло на наругу – означало завинити перед небіжчиком, родом, богами. Уже в “Іліаді” Гомера знущання над небіжчиком, наприклад, Ахілла над тілом Гектора, навіть якщо це мертвий ворог, називається недостойною справою. Антігона свідомо нехтує небезпекою і здійснює поховання брата, бо захищає одвічні, “божественні”, хоч і неписані, закони. Антігона гине, але, керуючись вічними законами божественної природи, виконує свій обов’язок перед родиною, віддаючи перевагу “неписаним законам” перед законом, створеним людиною.

Софокл висвітлює проблему особистості й держави; конфлікт між божественним (моральним) законом та людиною, що посміла представляти державу всупереч цьому закону. Софокл порушує і питання про двоїстість людини, яка належить одночасно природі й суспільству. І позиція Креонта, що виступає як мудрий державний муж, і Антігони, що постає як любляча сестра, однаково бездоганні з погляду моралі, яку кожний з них представляє. Трагізм у тому, що ці протилежні моральні позиції неможливо узгодити між собою, тому покарані обоє – Антігона смертю, Креонт – самотністю.¹¹

Значне місце у творчості Еврипіда посідає філософія. Його навіть називали “філософом на сцені”, що пов’язано з розвитком природничих знань і філософських вчень за “доби Перікла”. Драматург виступає з критикою вчення софіста Протагора, який стверджував, що “людина є мірою всіх речей”. У трагедіях Еврипіда не раз говориться про обмеженість людських знань, про те, що саме через незнання людина може здійснити помилку і тим самим приректи себе на муки. Віра в богів не приводить Еврипіда до зневажливого зображення людей. Саме в стражданнях виявляються найкращі риси його героїв – шляхетність і стійкість духу. Трагедіям Еврипіда властивий дух життєствердження.

Специфіка трагедійної естетики Еврипіда полягала в зображенні людей “такими, якими вони є”, із сумнівами, недоліками, пристрастями. Драматург мотивує дії людини її прагненнями, бажаннями. У його драмах любовна колізія перетворюється в основу трагічного дійства.

В основі трагедії фрагмент циклу міфів про аргонавтів і їхнього ватажка Ясона. Але міф розкривається у несподіваному для афінського глядача ракурсі: Ясон постає не як славетний герой-мандрівник, а як невірний чоловік, невдячна людина. Забувши, що саме Медея допомогла йому здобути золоте руно, Ясон закохується в царівну Главку, хоче з нею одружитися, а Медеї наказує покинути місто і синів, для яких він готує царське майбутнє. І хоча Медея – чаклунка, вона нічим не може собі зарадити, і страждає, як звичайна зраджена жінка.

На відміну від своїх попередників, Еврипід обирає для розкриття складності людини сферу, яка не підлягає однозначній моральній оцінці й раціональному осмисленню, – кохання. У давньогрецькому суспільстві патріархальна мораль регулювала шлюбні стосунки, але була байдужа до кохання. Та виявляється, що й шлюбна мораль у часи Еврипіда потрапила в залежність від примхи, суб’єктивного бажання і набула небезпечної неоднозначності. Так, Ясон, бажаючи виправдати свою зраду застосовує софістичну логіку: переконує Медею, що вона має бути вдячна за те, що потрапила з ним до Греції, а не залишилася в Колхіді, де її дар чаклунки ніхто б не оцінив.

Крім того, Ясон звертається до материнських почуттів Медеї, яка, на його думку, мала б радіти за своїх синів, бо коли він одружиться з Главкою, то вони перестануть бути метеками (мешканці Афін, що були народжені у шлюбі з громадянином іншого полісу, або іноземці), а одержать повноцінне афінське громадянство, до того ж царське! Медея отруює Главку, разом із нею гине її батько. Наостанок Медея вбиває своїх синів, залишивши Ясона без спадкоємців, що в умовах патріархальних традицій було найстрашнішою бідою.¹¹

Змагаються дві Медеї: одна – любляча мати, яка боїться скривдити своїх дітей, а друга – ображена жінка, готова на будь-яку помсту. Ставлення до Медеї в афінського глядача було неоднозначним: він і співчував їй, і засуджував. З погляду культового дійства це було неприпустимо. Проте саме в цьому й полягало психологічне новаторство драматурга – у переконливому розкритті неоднозначності і суперечливості почуттів. Кульмінацією трагедії став монолог Медеї в останньому епісодії. Він має лірико-експресивний характер.

Медея змушена сама все вирішувати і діяти. У цьому виявився антропоцентризм Еврипіда, його індивідуалізм. Отже, доля Медеї, її вчинки відбивають засудження поетом софістичної теорії “Людина – мірило всіх речей”, адже Медея, всупереч нормам полісної етики, іде на злочин. Водночас як тонкий психолог, Еврипід показав глибоку внутрішню боротьбу обов’язку та пристрасті, закцентував увагу на проблемі нерівноправного становища жінки у тогочасному суспільстві.¹¹

Марон Публій Вергілій (70 р. до н. е. — 19 р.) — давньоримський поет. Народився в сім'ї заможного гончаря, навчався в риторичних школах, успадкував батькову садибу, господарював і займався літературною працею. Захопився епікурейським ученням; «великий Сірон» навчив його розуміти й любити природу. Високо цінував грецькі трагедії, зокрема Евріпіда. Шанував і наслідував Катулла та Лукреція.

Свою першу поему «Буколіки» Вергілій створив у розпал громадянської війни 42–39 рр. Поет не втручався в політичну боротьбу, але його симпатії були на боці Октавіана. Вергілій розповідає про життя й сумирні бесіди пастухів на лоні чудової сицилійської природи. Автор ніби прагне цілком поринути в чарівний світ неквапливих розмов і простодушних співочих змагань. Пастухи прославляють весну й літо, плодоносні дерева, тварин, яких опікають. Окремі еклоги не несуть навіть натяку на сучасні події. Проте інші повні алегорій і натяків на далеко не мирну сучасність: громадянська війна руйнує господарства, примушує людей шукати долі в чужих країнах.

Еклога 4 присвячена другові й наставникові Вергілія — Асінію Полліону. Поет розповідає про неминуче повернення «щасливих віків на землі». В патриціанській родині має народитися незвичайна дитина, котра стане володарем світу й принесе мир усім людям, процвітання всьому суспільству. Після смерті Вергілія християнські вчені проголосили, що він геніально передбачив народження Ісуса Христа. Саме Вергілія Данте Аліг'єрі зробив у «Божественній комедії» своїм учителем і провідником через усі кола пекла.²⁵

Еклога 6 присвячена Альфену Варові — політику, який керував конфіскаціями землі в 40 році до н. е. Вергілій розповідає, як двоє хлопців, Хром і Мнасил, переконали сатира Сілена заспівати їм про заснування світу, Потоп, Золотий вік, Прометея та інших; про те, як Музи подарували другові Вергілія Галлові духовий інструмент Гесіода й доручили йому написати дидактичну поему. Сілен також співає про Сциллу — доньку Ніса, перетворену на морського птаха. Ми дізнаємось, що авторство пісні Сілена належить Аполлонові.

В еклозі 10 Вергілій надає голос своєму другові — Гаю Корнелію Галлу, якого зображено сумуючим за коханням посеред буколічної природи Аркадії. Цю гірську, віддалену, наповнену міфами область Греції Вергілій робить оригінальним та ідеальним місцем подій пасторальної пісні — нової традиції західної літератури. З еклоги 10 походить крилата фраза «Любові підвладно все».²⁶

У першій же книзі поеми Вергілія «Енеїда» йдеться про божественне походження троянського героя Енея. Поема розкриває божественну місію героя — заснувати нову державу, якій судилося стати наймогутнішою в світі. Рушійною силою поеми є воля долі, що веде нащадків Енея — мешканців нового царства в землі латинян — до влади над світом. Майже кожною дією Енея керують оракули, віщі сни, дива й знамення; пророцтво є одним із головних мотивів «Енеїди».

Розповідаючи про приготування рутулів і троянців до війни, Вергілій детально зупиняється на описі щита Енея, котрий Венера просила викувати Вулкана для свого сина. На щиті зображено майбутні подвиги нащадків Енея й величне майбутнє римської держави. Поема ідейно спрямована поетизувати римську доблесть, патріотичне служіння державі, велич Риму.²⁷

Легенда про родовід римлян від поєднання італійців із нащадками троянців була плодом грецької народної творчості. Особу Енея пов'язали з Італією поет Стесіхор та історики Гелланік, Тімей і Діонісій Галікарнаський. Чимало римських родів намагалися вивести свою генеалогію від троянців; зокрема син Енея Асканій мав друге ім'я Юл, тож на пряме походження від Енея претендував рід Юліїв, до якого належали полководець Гай Юлій Цезар і усиновлений ним Октавіан. Оскільки міфічний предок — Еней — був сином смертного Анхіса й богині Венери, то нібито божественне походження Октавіана Августа мало легітимізувати узурповану його родиною владу. Обравши за сюжет «Енеїди» легенду, Вергілій використав її для освячення режиму Августа як «золотого віку» в історії римського народу.²⁸

Вергілій зображує людей та їхні відносини з богами в повних драматизму положеннях. Головний герой «Енеїди» Еней цілком знаходиться в руках богів і творить волю долі. Складна психологія героїв зображується в розладі з богами. Еней хотів би залишатися в Трої, однак долею йому визначено стати засновником Риму, тож йому залишається тільки запитувати оракула, молитися й приносити жертви.

Дідона — владна й сильна жінка. Вона відчуває борг перед покійним чоловіком, водночас вона глибоко закохується в Енея; її засліплює героїчна доля Енея, й це спричиняє в неї жорстокий внутрішній конфлікт. Слідуючи долі, Еней залишає Дідону, й вона, проклинаючи його й водночас переповнюючись любов'ю до нього, чинить самогубство. Вергілій співчуває переживанням Дідони, але зображує її долю як логічний наслідок непокори богам.²⁹

В шостій книзі «Енеїди» троянці прибувають до Італії (Гесперії). Віщунка Сивілла пророкує Енею тяжке майбутнє, жахливі війни й страждання. Еней просить її допомогти зійти до країни мертвих (як Одіссей мандрував до Аїду) заради побачення з батьком. Еней постає перед переломом — зреченням від минулого й народженням заради майбутнього. Тінь Дейфоба нагадує йому про батьківщину, тінь Дідони — про кохання; душа Енея очищається від тілесних пристрастей і бачить перед собою майбутнє — низку героїв римського народу, від найдавніших царів до Августа й Марцелла.³⁰

У середні віки «Енеїду» переписували й читали в монастирях, писали її перекази й наслідування. В 12 ст. були відомими анонімний французький твір «Роман про Енея» та куртуазний роман німецького поета Генріха Фельдеке «Енеїда». В епоху Відродження, Вергілія брали за основу своїх творів Франческо Петрарка й Торквато Тассо. Твори Вергілія високо цінували Мільтон («Втрачений рай») і Вольтер («Генріада»), також Буало й Расін. Проте у 18 ст. англійці й німці виступили проти надмірного культу Вергілія через вторинний характер його творчості; перевагу віддавали Гомерові. Російські революціонери-демократи вказували на ненародність Вергілія й штучне творення ним міфів, тоді як Гомера розглядали більш «природним».³¹

Квінт Горацій Флакк (65–8 рр. до н. е.) — давньоримський поет. Син вільновідпущеника, мав добру освіту, вивчав грецьку поезію та філософію — як епікурейство, так і стоїцизм. Воював на боці Брута й республіканської партії, котрі зазнали поразки. Повернувся до Риму після проголошення амністії. Купив посаду переписувача законів, протоколів та інших державних документів. Почав писати ліричні вірші й сатири. Твори Горація привернули увагу Октавіана Августа, однак поет відмовився стати його особистим секретарем. Створив три книги од. Використовуючи різноманітні віршовані розміри, Горацій писав звернення до друзів, пісні про кохання, думки про швидкоплинність життя, прославлення Августа.³²

В першій книзі «Од» Горацій підкреслює, як зміна пір року попереджає нас, що життя коротке, й не варто тішити себе віддаленими надіями. Під час морозної зими, коли все замітає снігом, Горацій радить залишити «все» богам, розпалити пічку й випити старого вина. Поет намагається відрадити друга від слідування астрологам і провидцям; усе, на що ми впливаємо, — це теперішнє, й марно задивлятися на майбутнє. Одна з од закінчується словами «лови день, довіряючи якомога менше майбутньому», що стали крилатою фразою у первісному латинському вигляді: «Carpe diem!». Одну з од другої книги Горацій адресує заможному другові, вказуючи, що все на землі підлягає смерті й розкладу; те, що одна людина накопичить протягом усього життя, буде марно розтрачено іншими (іншими словами, Горацій радив другові свідомо витратити накопичені кошти, поки той іще живий).³³

Головною чеснотою людини Горацій вважав вдоволення малим, помірність, яка загартовує людину та є запорукою гідної поведінки на війні. Ця вимога «золотої середини» відображала філософію помірних стоїків.³² У другій книзі «Од» Горацій стверджував, що всі люди бажають спокою, який неможливо купити за гроші, а натомість справжнє щастя — це вдоволеність тим, що в тебе є.³³

«Сатири» Горацій починає з нападу на скупість і заздрість. Більшість людей, на думку поета, насправді не прагнуть змінити своєї дійсності, коли на неї скаржаться. Людині необхідні їжа й вода, й ці її потреби нескладно задовольнити. Відповідно гість «бенкету життя» покине його вдоволеним, ситим і радісним, якщо житиме відповідно до розуміння природної межі доступності своїх бажань.³⁴

В заключній оді другої книги Горацій пророкує собі безсмертя: він перевтілиться на лебедя й порине геть від домівок людей; порожні почесті гробниці йому ні до чого. Третю книгу Горацій завершує впевненим передбаченням того, що він стане першим і найвеличнішим ліричним поетом Риму; він «поставив собі пам'ятник, міцніший за бронзу».³³

Луцій Апулей (124–180) народився на півночі Африки, у м. Мадаврі, навчався у Карфагені та в Афінах, бував у Римі. Прославився як блискучий ритор. Добре володів і латинською, і грецькою мовами, був енциклопедистом: вивчав філософію та риторику, історію та природознавство, був поетом та адвокатом. Прихильник ідеалістичної філософії Платона, Апулей виклав своє розуміння цієї філософської системи у трактаті “Про Платона і його вчення”. Апулей вірив у римських і східних богів, вірив і в посередників між богами і людьми – демонів. Цьому питанню присвятив трактат “Про бога Сократа”. Закінчив життєвий шлях жерцем у Карфагені.

Славу письменника Апулей здобув романом в 11 книгах “Метаморфози” (“Перетворення”). Друга назва роману “Золотий осел” засвідчує високу оцінку, яку дали твору сучасники: в античні часи “золотими” називали найдосконаліші та наймудріші твори. Два рівні тексту: буквальний — еротично-авантюрна фабула про пригоди юнака Луція, перетвореного на осла; алегоричний — постановка релігійних і моральних питань.

Порушені проблеми: шлях до духовного вдосконалення людини; роль цікавості й магії в людській долі; значення краси, яка тішить і рятує людину в нікчемному і смішному світі; падіння та відродження людської душі; життя римської сільської бідноти й жахливе становище рабів. У романі поєднується серйозне і смішне, трагічне і комічне.

Особливістю композиційної техніки «Метаморфоз» Апулея є “рамкова композиція”; наявність вставних новел, пронизаних повчальними тенденціями. Зміст вставних новел узгоджено з розділами книг, вони створюють тло, на якому діє головний герой, освітлюючи його долю та внутрішнє життя. Вставні новели утворюють цикли, тематично співвіднесені з розповіддю про Луція.

Окрім вставних новел, у структуру роману вплетена казка про Амура і Психею, у якій опрацьовано один з найвідоміших фольклорних сюжетів — кохання бога Амура і смертної красуні Психеї (з гр. “душа”), якій було заборонено дізнаватися, хто її чоловік. Психея порушила цю заборону і надовго втратила коханого. Їй довелося зазнати багато поневірянь, мук і горя, перш ніж вона вистраждала собі право прощення і стала безсмертною богинею, визнаною всіма дружиною бога Амура.

На противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, міська література понад усе цінує практичну кмітливість, хитромудрість і лукавство ремісників і торговців, а також сміх у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон). Міська література була антифеодальною і антицерковною.

Найбільш популярними жанрами міської літератури були віршовані новели, байки й жарти (фабліо у Франції, шванки у Німеччині). Їм властиві сатира, сарказм, яскрава образність. У них засуджувалася ненаситність духовенства, безплідність схоластичної премудрості, невігластво феодалів, що стояли на шляху тверезого і практичного погляду на світ, який формувався у міських жителів. Фабліо та шванки створили новий тип героя, що може знайти вихід із будь-якої ситуації, дякуючи природному розуму та здібностям.

Усім названим жанрам притаманні реалістичні риси, сатирична загостреність, грубуватий гумор. Вони висміювали неуцтво феодалів, їх жадібність і віроломство. Широкого поширення набув ще один твір середньовічної літератури — «Роман про троянду», який складається з двох різнорідних і різночасних частин. У першій частині в ньому у вигляді дійових осіб виступають різні людські якості: розум, лицемірство. Друга частина роману носить сатиричний характер і рішуче обрушується на федально-церковні порядки, стверджуючи необхідність загальної рівності.

Улюбленим фольклорним жанром став міський сатиричний епос. У його основі були казки, що зародилися у період раннього Середньовіччя. Досить поширеним був «Роман про Лиса», у якому винахідливий та сміливий лис Ренар (образ розумного та практичного городянина) перемагає тупого та кровожерного вовка Ізенгріна, сильного та дурного ведмедя Брена. Це образи лицаря та феодала. Роман з´явився у Франції, він був перекладений німецькою, англійською, італійською та іншими мовами. На сюжети «Роману про Лиса» створювалися скульптурні зображення в соборах Отена, Бурже та ін.

Іншим напрямком міської культури Середньовіччя було карнавально-сміхове театральне мистецтво. Сміхова культура панувала в карнавалі, у творчості народних бродячих акторів, жонглерів, акробатів, співаків. Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал — масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори — гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині — шпільманами, в Іспанії — хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам´яті народу. Сміховий початок в народній культурі не міг знайти відгуку в церковно-феодальній культурі, яка протиставила йому «святу скорботу». Церква вчила, що сміх і веселощі розтлівають душу і притаманні лише нечистій силі.

Фабльо́ (від лат. fabella – невелике оповідання) – старофранцузький жанр оповідання у віршах. Фабліо мало в середньому близько трьохсот рядків, поєднаних парним римуванням. Сюжети були переважно фривольні, еротичні, багаті на жарти, іронію, сатиру. Часто зображалися пікантні пригоди лицарів, священиків, простих городян та селян, проте без серйозної соціальної критики. Фабліо виникли як пародійні твори, на противагу “серйозним” лицарським романам та епосам. У фабліо вживалися індоєвропейські казкові мотиви, але також і арабські, через посередництво хрестоносців та арабської Іспанії.

Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів і самого бога. Проте жартівливий, часом зухвалий тон залишається незмінним. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження. Саме особлива гумористичність й фривольність відрізняє фабліо від інших споріднених жанрів середньовічної літератури.

Епос — поеми про героїв-воїнів, що виражали народні ідеали. Виник у формі оповідей, які існували в усній передачі. Виконавців називали жонглерами у Франції, шпільманами в Німеччині. З 12 століття вчені поети переробляють ці оповіді й записують їх у формі поем.

Героєм середньовічного епосу є захисник своєї країни й народу. Ідеальними якостями воїна є сила, хоробрість, військова доблесть і вірність васала сюзерену. Мова в багатьох поемах іде про справжніх історичних осіб, але нашарування художнього вимислу зазвичай видозмінюють реальні факти.

Найвідомішим твором середньовічного героїчного епосу є французька поема «Пісня про Роланда». Добре відомі також німецький епос «Пісня про Нібелунгів» і англійська героїчна поема «Беовульф». До наших часів також дійшов епос сербського й болгарського народів, котрі боролися проти турецького завоювання.³⁹

«Беовульф» — анонімний рукописний твір, єдина цілісно збережена такого обсягу давньоанглійською мовою. Героєм епосу є напівказковий герой Беовульф. Він перемагає в нічному двобої монстра-людожера Гренделя та його розлючену матір. У бою з драконом, що тероризує місцеве населення, Беовульф гине.

Поема не згадує язичницьких богів, втім і християнські мотиви в ній поверхові. Велику роль грають культ долі й мотив кровної помсти — їх запозичено зі спільного давньогерманського світогляду.⁴⁰

Данте Аліг’єрі (1265–1321) — італійський поет, «останній поет Середніх віків і перший поет Нового часу». Народився у флорентійській вельможній рицарській сім'ї, що належала до партії гвельфів — прихильників папської влади — опозиційної до гібелінів — прихильників германського імператора. Гвельфи у свою чергу поділялися на Білих, котрі приділяли більше уваги потребам простого народу, й Чорних. Данте знав основи природничих наук і брав активну участь у суспільному житті; вступив до цеху аптекарів, що давало йому право вільного міщанина; став одним із семи виборних пріорів міста. Данте намагався примирити Білих і Чорних гвельфів, однак Чорні перемогли, й Данте засудили на вигнання з Флоренції з конфіскацією майна. Будучи відомим і шанованим філософом і поетом, він мандрував містами Італії й зупинявся у вельможних феодалів.

Ще в першій своїй повісті «Нове життя» (1292) Данте автобіографічно розповідає про своє підліткове кохання до Беатріче Портінарі. Данте стверджував, що людина народжується двічі: вперше у день появи на світ і вдруге — коли покохає. Образ Беатріче наштовхує поета на думку про духовне очищення; алегорично цей образ уособлював філософську науку, завдяки якій людина пізнає себе й навколишній світ. У роки творчої зрілості Данте знову змалював образ Беатріче, однак тепер це була «свята Беатріче», оскільки Беатріче Портінарі померла. Данте зберігав покійній коханій «духовну вірність», у нього виникали інші захоплення, але він ототожнював Беатріче з єдиною вірою в своєму житті.⁴¹

Перша частина «Божественної комедії» — «Пекло» — розпочинається тим, що Данте губиться в темному лісі, який символізує моральну розгубленість і душевні муки. Данте знаходить шлях лише тоді, коли зустрічає римського поета Вергілія, який уособлює людський розум і класичну мудрість. У супроводі Вергілія Данте спускається дев'ятьма концентричними колами пекла, кожне з яких відведено для покарання певного гріха.

У пеклі Данте покарання відповідають скоєним гріхам — цей принцип має назву контрапассо. Покарання гротескні, але наповнені змістом і моральною логікою, котра лежить в основі пекла: ті, хто відмовились від добра на користь хтивості, ворожіння, зради тощо тепер мучаться через наслідки, які відображають природу цих гріхів. В кожному колі пекла Данте зустрічає історичних постатей, сучасних йому ворогів і міфологічних істот. Через них поет ілюструє свої моральні настанови й пояснює свій світогляд. Пекло символізує необхідність усвідомити істинну природу зла, перш ніж вдасться почати духовний поступ.⁴²

У поданні Данте пекло виглядає як система в центрі землі, що нагадує величезну воронку й складається з дев'яти кіл. Саме «Божественній комедії» ми завдячуємо усталеною фразою «пройти через всі кола пекла», котра означає необхідність пройти жахливо складний шлях задля досягнення мети.

Першим колом пекла Данте є лімб. Тут перебувають люди, які за життя не могли або не хотіли пізнати Бога, зокрема античні класики й правителі. Покаранням у лімбі є безболісна скорбота, котра нагадує депресію. Лімб охороняє істота на ім'я Харон.

Друге коло пекла ув'язнює хтивих. Вартовим є демонічна іпостась царя Міноса — батька Мінотавра. Покаранням у другому колі пекла слугує ураган, який б'є душі грішників об скелю. Тут перебувають Семіраміда, Клеопатра та Єлена.

До третього кола пекла потрапляють ті, хто за життя вдаються до зажерливості. На варті стоїть Цербер. Грішники тут гниють під натиском проливного дощу з градом.

Четверте коло пекла відведено скупим і марнотратним людям. Покаранням за нерозумне розпоряджання фінансами є нескінченна суперечка. Це коло охороняє демон Плутос — тезка давньогрецького бога багатства. Данте не називає імен тих, кого вважає за необхідне відправити до цього кола.

У п'ятому колі — ріці Стікс — опиняються ті, хто часто вдаються до гніву чи зневіри. Серед в'язнів кола гніву, котрі покарані тим, що нескінченно б'ються, занурені по горло в брудне болото, Данте згадує ім'я лицаря Адимари. Охороняє Стікс син бога Ареса — Флегій.

Шосте коло — стіни царства мертвих — охороняють фурії. Тут страждають ті, хто за життя поширювали єресь. Їх покарано тим, що їхні примари лежать поміж розпечених каменів могил.

Сьоме коло — місто мертвих Дит — ув'язнює насильників і тиранів, марнотратів і самогубців, а також гомосексуальних людей. Перші киплять у ямі з кров'ю, других катують гарпії та гончі пси, а треті нескінченно йдуть пустелею під вогняним дощем. Охороняє це коло Мінотавр.

Восьме коло карає брехунів, улесливих, хабарників, пліткарів та інших людей, так чи інакше пов'язаних із брехнею. За їхніми доволі різноманітними (від загрузання в екскрементах до патрання) покараннями спостерігає Геріон.

Дев'яте, останнє коло призначене для зрадників, зокрема Марка Брута і Юду Іскаріота. Їх покарано вічною мерзлотою, куди вони вмерзли по шию. Стражем зрадників є Люцифер, котрий і сам вмерз до крижини.⁴³

Яскраво зображуючи жахіття пекла за допомогою гротескних і нав'язливих образів, поет нагадує читачеві про вічні наслідки людських вчинків. Кожна зустріч служить Данте уроком, проходячи шлях якого, він усвідомлює важливість доброчесного життя.⁴⁴

Суть поеми Данте «Божественна комедія» полягає не лише в зображенні потойбічного світу й життя після смерті. Кожна подія й деталь несе в собі додаткове алегоричне значення. В «Божественній комедії» йдеться не про окремих осіб, а про певні принципи та явища. Зокрема образ Вергілія не просто зображує поета, а втілює принцип пізнання світу, позбавленого віри. Беатріче не лише є зображенням коханої жінки, а втілює алегорію рятівної та всепрощальної любові.

Звірі, яких зустрічає Данте в похмурому лісі, також мають символічне тлумачення. Рись символізує політичних супротивників Данте, лев — короля Франції, вовчиха — римське папство. Сама подорож здійснюється в свідомості людини, котра шукає сенс життя й правильний духовний шлях посеред гріхів, спокус і пристрастей. Людина стає здатною усвідомити істини про світ і про себе, пройшовши кола пекла — пізнавши, що є злом. Данте наштовхує нас на думку, що головна таємниця життя полягає в любові — рушійній силі небесних світил.⁴⁵

На відміну від приречених мешканців пекла, душі за його межами — в чистилищі — активно працюють над власним виправленням. Їхня праця зосереджена на моральних зусиллях і культивуванню любові. Душі допомагають одна одній і разом моляться, прагнучи позбутися духовних вад і здобути прощення. На виході з чистилища Вергілій мусить попрощатися з Данте, оскільки божественні істини неможливо осягнути лише людським розумом.

До раю Данте веде Беатріче, котра знайомить його зі святими, теологами й праведними монархами. Атмосфера раю абстрактна, трансцендентна й повна світла. Цей простір наповнений вірою, надією та благими діями. Врешті-решт Данте зустрічає триєдиного Бога, якого прагне зустріти людство на своєму шляху від темряви до вічного світла.⁴²

Збірка «Нове життя» об'єднує ранні твори Данте. Ці твори філософські, риторичні; їм властиві містична символіка й витончені форми. Ця збірка стає першим здобутком нової ренесансної літератури; вона — гімн життя й любові. Сама назва є символічною, її можна трактувати як «оновлення», духовне переродження в релігійному розумінні. Оновлення Данте, як і світ «Божественної комедії», має ступеневу систему — від земної дійсності до очищення через споглядання раю.⁴⁶

Данте поділяє любов на звичайну земну — й на високу, котра облагороджує людину й відкриває для неї таїну нового, духовного життя. Пізнати цю таїну дано лише обраним душам, здатним на розуміння високої поезії. З філософської точки зору «Нове життя» втілює ідею уславлення кохання як дороги до Бога через очищення серця.⁴⁷

Франсуа Війон народився в Парижі 1431 року. Його справжнє ім'я – Франсуа з Монкорбьє. Восьмилітнім хлопчиком він утратив батька, і був усиновлений священиком Гійомом Війоном, настоятелем церкви святого Бенедикта, який став для нього «більше ніж батьком» («Великий заповіт»). У 1443 році вступив на «факультет мистецтв» – підготовчий факультет Паризького університету – в 1452 році отримав ступінь ліценціата й магістра мистецтв. Однак учені заняття його не дуже приваблювали. Він виявив себе не старанним учнем, що корпів над книгами, а справжнім шибеником – неодмінним учасником гулянок, сварок, бійок, зіткнень із владою. Протягом усього життя невгамовний поет потрапляв у халепи (був звинувачений у ненавмисному вбивстві, крадіжках, бродяжництві тощо).

У багатьох поезiях митця вiдкрито чи приховано наявний адресат. Дiапазон таких звертань широкий: мій принц («Балада поетичного змагання в Блуа», «Балада на прислів'ях», «Балада про дам минулих часів»), перехожі («Епітафія в формі балади, писана собі й своїм товаришам у чеканні шибениці»), уявний читач («Балада неймовірностей»). Тут лiрична ситуацiя моделюється самим процесом звертання суб’єкта лiрики до адресата. Деякi з поезiй, що будуються на прийомах iнвокативної лiрики, мiстять звертання на «ти», «ви». Таким чином, у поезiях помiтнi рiзноманiтнi форми об’єктно-суб’єктних вiдносин мiж автором (лiричним «я») – носiєм iдейно-естетичної концепцiї свiту й об’єктом зображення. Його сміх заснований на іронічному й безжальному руйнуванні та знеціненні канонів традиційної поезії. Принцип поезії Ф. Війона – іронічна гра з усім закостенілим, загальноприйнятим. Його поезія має відбиток кінця Середньовіччя та початку Відродження.

Вічна боротьба інстинкту життя та страху смерті – ще одна грань осмислення світу в ліриці митця. Вірші поета стали ареною двобою болю й радості, щастя й страждання. У світі ліричного переживання опозиція земного й небесного набуває драматичної напруги.

Низка поезій митця порушують проблеми плинності, безцільності людського буття, вічного плину живої природи, суперечливості земного існування особистості та смерті. Поетичні рядки творів цієї тематичної групи сповнені драматизму від усвідомлення тлінності всього земного, згасання та перетворення живого в мертве. Його іронізування спрямовано не лише на недосконалість зовнішнього світу, а й на ситуації особистого життя.⁴⁸

У «Великому Заповіті», ліричний герой постає хворим і вмираючим від любові без взаємності. Він розподіляє перед смертю своє, здебільшого неіснуюче, майно. Усі «спадки» мають жартівливий, глузливий, знущальний або непристойний характер – залежно від ставлення Ф. Війона до того або іншого «спадкоємця». У «Великому Заповіті» словами «спадкоємці», «найчесніший малий» позначав запеклих пройдисвітів; оспівував виразність зовнішності, говорив про людину як про «красеня» з метою виставити потворою; присягався в любові, маючи на увазі ненависть тощо. Такі бурлескні «Заповіти» були поширеним жанром середньовічної поезії.⁴⁸

Екзистенціалізм — одна з течій модернізму, де митець відтворює життя особистості через художню дійсність, яка розкриває сенс життя взагалі. Ця течія в літературі й філософії виникла після Першої світової війни й досягла розквіту в 50–60-х роках 20 століття. Екзистенціалізм був поширений у французькій, німецькій, англійській, американській і японській літературі. Українськими екзистенціалістами були Валер'ян Підмогильний, Іван Багряний, «Нью-йоркська група», Василь Стус. Одним із витоків екзистенціалізму є праці німецького мислителя 19 століття Е. С. К'єркегора.

Основними категоріями екзистенціалізму є екзистенція — внутрішнє буття, котре робить індивіда неповторною особистістю; межова ситуація — період великих потрясінь у житті людини, коли вона відкриває свою екзистенцію; вибір і воля. Моделями екзистенційної поведінки є «людина бунтівна», котра не примиряється зі владою, оточенням, жахливими умовами; й людина, що свідомо кориться долі й історії, але не дає їм поглинути себе.

В центрі уваги екзистенціалістів лежить внутрішній світ вільної особистості, котру оточують страх, самотність, страждання й смерть — складові абсурдності буття. Реальна дійсність зображується суб'єктивно. Людина безуспішно намагається збагнути байдужий до неї Всесвіт. Самим актом народження людина виявляється закинутою в світ без волі й бажання, отримує від природи смертний вирок без відомого терміну виконання.

Представники екзистенціалізму, зокрема Жан-Поль Сартр, стверджували, що людина — це tabula rasa, тобто вона стає лише тим, що сама з себе робить; людина відповідає за свою сутність і за інших; людина спрямована в майбутнє, а відтак тривожиться через проблему вибору; людина в світі без Бога не має опори ні в собі, ні поза собою.

Темою літератури екзистенціалізму є існування людини в центрі абсурдного буття й критика дійсності, що придушує людську особистість. Ідеєю екзистенціалізму є звільнення розуму й душі людини від абсурдної дійсності. Герой індивідуалізму — самотній індивідуаліст і песиміст, бунтар, що стоїть перед вибором у надзвичайній ситуації. Екзистенціалізм етично заперечує насильство й протестує проти нього, проводячи історичні паралелі й алегорії, застосовуючи підтекст, символіку, ілюзії та подвійний зміст.⁵¹

Філософія двадцятого століття ставить за мету уточнити природу й засади наукового знання, дослідити питання сенсу незалежно від традиційних теологічних чи метафізичних опор, визначити роль розуму й цінностей у фізичному світі. Значну частину філософії двадцятого століття можна окреслити як лінгвістичний поворот, коли філософське дослідження спирається на мову в міжсуб'єктній спільній власності та її логічні структури, а не на епістемологічний аналіз відносин суб'єкта-об'єкта чи отримання емпіричних результатів. Традиційні питання епістемології, онтології, метафізики й етики розглядаються за допомогою системного розбору мови, якою вони виражаються.

Перші фази філософії двадцятого століття характеризують аналітичні й конструктивістські проєкти формалізації, які намагаються системно висвітлити сенс, мову, досвід і знання шляхом опису структур, які їх узагальнюють чи є їхнім фундаментом. Крім екзистенціалізму, проєктами філософії двадцятого століття є: логічний позитивізм, феноменологія, структурна лінгвістика, неокантіанство й психоаналіз — які розглядають себе за мотивацією чи духом як наукові, а не метафізичні, а також розвиваються шляхом аналізу наявних систем, а не побудови нових. Після Другої світової війни в філософії двадцятого століття розвинулася внутрішня критична система, котра піддає сумніву ідею всеохопної структури сенсу й апріорного аналізу мови чи концепцій.⁵²

Символізм як літературний напрямок виник наприкінці 19 століття й вирізнявся застосуванням символів та метафор для передання складних ідей та емоцій. Символісти використовували об'єкти реального світу для уявлення абстрактних ідей.

У символізмі діють яскраві образи: сміливі кольори, драматичні події — чим сильніше зображення, тим ясніша ідея, що за ним стоїть. Прикладом є вікові символи світла й темряви, поєднувані відповідно з позитивними й негативними сторонами в епічній битві або навпаки.⁵³

Визначальною рисою символізму є войовничий бунт проти консервативної та регламентованої суспільної моралі. Символісти захоплюються витонченою поетичною формою й применшують значущість змісту. Вони торкаються екзотичних і заборонених тем, приділяють увагу позасвідомому й садомазохістському. Символізм виривається за межі повсякденного, матеріального, зазирає до «світу в собі».⁵⁴

Засновником теорії символізму є Шарль Бодлер, котрий сформулював теорію «відповідностей». Термін запропонував Жан Мореас у 1886 році, підкреслюючи, що мистецтво прагне втілити ідею в чуттєву форму, лінії, кольорові плями, звуки; що поет описує не об'єкт, а враження й почуття, що виникають у митця. Утвердження символізму в літературі пов'язують із творчістю Поля Верлена, Артюра Рембо й Стефана Малларме — котрі прагнули інтуїтивно пізнати світ через символ, абсолютизували музичність і поетичне слово, відсували на другий план конкретний зміст художнього твору. Символізм зароджувався в опозиції до реалізму.

Існувала естетична спадкоємність між романтиками й символістами, однак у символістів було значно глибше розчарування в ідеалах, яке вони виражали через буденні, звичні явища життя, наділяючи їх потаємним змістом. Символісти використовували складний метафоризм, інакомовлення, натяки, музичність, багатозначність слів, абстрагованість образів.⁵⁵

Артур Шопенгауер (1788–1860) — німецький філософ, основоположник суб'єктивного ідеалізму, перший філософ-ірраціоналіст.

Універсальний принцип філософії Артура Шопенгауера — волюнтаризм як головна рушійна сила світу. Навколишній світ представлений тільки в свідомості людини і є реалізацією волі. Несвідома, дрімаюча воля притаманна неживій природі. Загальна воля в світі спричиняє події в ньому, виникнення явищ і рух предметів.

Шопенгауер вважав, що життя є трагічним, а людина не може панувати ні над природою, ні над своєю власною долею. Він заперечував існування людського щастя, оскільки коли людина здійснює своє бажання, то від нудьги впадає у відчай. Єдине, що може позбавити від зла, — це аскетичний спосіб життя.⁵⁶

Своїми вчителями Артур Шопенгауер вважав Платона й Канта, його надихали ведичні тексти, а на стільниці незмінно стояла статуетка Будди. Головною працею Шопенгауера був «Світ як воля й уявлення».

За Шопенгауером, слід стримувати уяву зокрема таким чином, щоб не малювати виключно можливі нещастя. «Якщо хочеш оцінити стан людини… потрібно розпитувати не про те, що її тішить, а про те, що викликає в неї сум… чим незначніше останнє — тим щасливіша людина». Шопенгауер протестував проти прикрас і оздоблень, салютів, ілюмінацій тощо як вивісок шляхетного витонченого спілкування, вбачаючи за їхнім фасадом вимушеність, незадоволення й нудьгу, а також фальш, що контрастує з фактичними бідами й злиднями життя.

Шопенгауер стверджував, що «хто рано звик до самотності… той отримав золоті розсипи… Товариськість людини приблизно обернено пропорційна її інтелектуальній цінності». Чим вищий, досконаліший дух, тим менше місця залишається для нудьги. Шопенгауер радив не очікувати від людей багато чого ні в моральному, ні в розумовому плані, не дуже довіряти їхнім словам і виробляти в собі терпимість у сенсі байдужості до їхніх переважно абсурдних думок.⁵⁷

Книга Фрідріха Ніцше «Весела наука» написана в характерному афористичному стилі, що складається з коротких абзаців. Вступ починається з декількох віршів Ніцше, що зображують яскраві картини зі світу природи. Стиль Ніцше не мав прецеденту в історії філософії. Центральними темами, які підіймає автор, є радість від споглядання, мистецький спосіб життя, а також нещастя, які релігія та моральність приносять людині.

Ніцше стверджує, що кожна особа має інстинкт виживання, й що виживання виду є позитивною ціллю. При цьому неважливо, чи ті, хто виживають, мають чесноти або навпаки шкодять виживанню решти. Ніцше спростовує традиційне твердження, що необхідно трудитися над тим, аби стати хорошою людиною. Радість приносить безтурботний, «веселий» спосіб життя, котрий нехтує тим, що кажуть моральні експерти.⁵⁸ При цьому варто зауважити, що Ніцше відкидає не етику як таку, а саме державні інституції; його друзі казали, що він ніколи не зробить того, що суперечить совісті. Його філософія возвеличує благородство та людяність.⁵⁹

Далі Ніцше досліджує філософське тяжіння до раціональності й зростання авторитету інституцій над людиною, котра навчається чи займається наукою. Ніцше розповідає історію про божевільного, котрий на переповненому ринку вигукує, що «Бог помер!» — ця фраза передає відчуття автора, що релігія є чимось надлишковим, зайвим у часи, коли знання належать інституціям.⁵⁸ Коли Ніцше констатує смерть Бога, він говорить про відмирання моральних і соціальних регуляцій на користь відповідальності, самостійного встановлення людиною норм і правил свого існування в світі, а також безпосереднього навчання інших (виховання «надлюдини» як головний сенс історії).⁵⁹

Ніцше відкидає конформізм і бажання подобатися сусідам чи священикам. Мораль, на його думку, — винахід сильних, що має на меті підкоряти слабких. Філософ наголошує на радості прямування до власної мети й намагання стати тим, ким людина «є», замість слідування вказівкам інших. Він засуджує офіційну систему освіти, стверджуючи, що в її основі лежить крадіжка ідей.⁵⁸ Ніцше протестує проти перебільшеної ролі інтелектуалізації, обчислень у проблемах сучасного суспільства; у захопленні машинами він бачить шлях до перетворення людини на річ і духовного її занепаду.

У літературі філософія Ніцше справила вплив на течію символізму, котра також відкидала регламентовану суспільну мораль і зверталась до драматичних подій (що може бути драматичнішим за смерть Бога?), знаходила містичне й високе в повсякденному виживанні кожної людини й ствердженні нею свого буття. Символісти ставали в опозицію як до реалістів, котрі робили акцент на сухе раціо при спробах уявити шляхи вирішення проблем сучасного суспільства, так і до романтиків, котрі стверджували ідеал гармонії людини з природою, тоді як Ніцше ставив людину на перше місце.

В ідеалах модернізму знайшли відгук такі цінності Ніцше, як багатогранність життя кожної людини, особистість як центр Всесвіту, здатність творити нові світи, пошук нових форм пізнання. Творчість епохи модернізму пронизана передчуттям великої всесвітньої кризи, передумови якої Ніцше вбачав уже в свої часи, пишучи: «Уся наша європейська культура… прямує до катастрофи». Майбутнє людини, згідно з ідеями Ніцше та модерністів, залежить від неї самої, від її сили й гордості, впевненості в своїх силах і своїй здатності поставати над землею, природою та суспільством.⁶⁰

У своїй теорії «дегуманізації мистецтва», остаточно сформульованій у 1925 р., іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет констатує, що «обезлюднення» мистецтва є основною його задачею, оскільки саме вона втілює соціально-естетичні ідеали сучасних митців. Естетична радість художника «витікає з цього тріумфу над людським», його справа — в тому, щоб «намалювати людину, яка б найменше походила на людину.»⁶¹

«Нове мистецтво — це мистецтво митців.» Дегуманізувати мистецтво, уникати життєподібних форм, зробити витвір мистецтва лише витвором мистецтва, вважати мистецтво лише грою, бути глибоко іронічним, прагнути ретельного виконання, не мати впливу на життя (точніше, «незначні події життя з'являються на першому плані в монументальних розмірах»). Гуманна точка зору — та, в якій ми емоційно «проживаємо» ситуації, долі людей і речі. Художник кидає нас у незбагненний Всесвіт, примушує мати справу з предметами, з якими людські стосунки неможливі. Автор порівнює реалістичне мистецтво з восковими фігурами: «…а що, коли це вони спостерігають за нами?». Рятівники — Дебюссі, Малларме. Найрадикальніший засіб дегуманізації — метафора, котра спирається на явище табу. «…художника приваблюють не самі примітивні твори, а швидше їх первісність, тобто відсутність усталеної традиції».^{62 , 63}

Сюрреалізм виник у Франції в 1920-і роки. Його теоретики й практики спиралися на художній досвід романтиків. Сюрреалісти використовували скандальні форми й способи епатажу, перейняті у дадаїстів. Вони спиралися на ідеї психоаналізу, філософію інтуїтивізму, теорію колективного несвідомого — а також роботами з квантової механіки й теорією відносності.

У «Маніфесті сюрреалізму» Андре Бретона відстоюється ідея «автоматичного письма» — швидкого запису перших слів і нав'язливих видінь, що спадають на думку, в усій химерній несподіванці їх поєднань. Сюрреалісти закликали до виявлення справжніх істин у сфері несвідомого: в сновидіннях, мареннях, спогадах дитинства. Вони вважали, що логіка, розум, мораль, державність і традиційна, реалістична естетика сковують творчі можливості митця.

Сюрреалізм перегукується з бароко тим, що робить ставку на чудове, дивне. Ефект сюрреалізму будується на принципі опозиції — зведення в мистецтві далеких одне від одного, принципово непоєднуваних об'єктів. Виділяють органічний (біоморфний) сюрреалізм і натуралістичний сюрреалізм (понадреалізм).⁶⁴

Поетика сюрреалізму вплинула на розвиток західного театрального мистецтва. На початку 1950-х років у театрах Франції з'явилися вистави, що відкидали елементарну логіку, зміст був незрозумілий глядачам, а репліки суперечили одна одній. Ініціаторами цього напрямку були Ежен Іонеско й Семюел Беккет. У п'єсах абсурдистів не було позитивних героїв, персонажі були позбавлені людської гідності й покалічені морально. Автори при цьому не виражали ні співчуття, ні обурення. Вони протиставляли героїв не суспільному пригнобленню, а суспільству взагалі. Це було запозичено з філософії екзистенціалізму.

Абсурдисти вважали, що люди безсильні й не могли впливати на навколишнє середовище, а суспільство не могло й не мусило впливати на життя людини. «Жодна політична система не може звільнити нас від тягаря життя» — Е. Іонеско. Твори театру абсурду втілювали такі основні положення: ізольованість людини від світу, індивідуалізм, неможливість спілкування, беззмістовність активних дій, непереможність зла, недосяжність мети.

Абсурд не означав відсутність змісту, він швидше стверджував зміст, що є неявним. Доведення до абсурду, витвір художніх парадоксів є характерною рисою фольклору, чорного гумору, блюзнірства. Підкреслений алогізм, гротеск і буфонада стали характерними прикметами такого мистецтва. У театрі абсурду не було чистих жанрів, тут панували трагікомедія і трагіфарс, псевдодрама й комічна мелодрама.

Театр абсурду висвітлював філософські проблеми: здатність зберегти в собі людину, не зраджуючи власній індивідуальності; здатність протистояти злу, ховаючись від неприємних очевидностей; «пандемію масового безумства». Абсурдисти критикували автоматизм, міщанство, конформізм, деіндивідуалізацію та акомунікабельність.⁶⁵

Антуан де Сент-Екзюпері (1900–1944) — французький письменник і військовий льотчик. Народився в родині спадкоємця аристократів. З дитинства мав веселий незлобивий характер і любив природу. Готувався до іспитів Вищої військово-морської школи, але зазнав невдачі. Вчився на архітектора, був призваний до армії, де відчув, що авіація — його справжнє покликання. Отримав кваліфікацію військового пілота. Отримавши травму, торгував книгами й вживаними автомобілями, продовжував польоти на цивільних літаках. Паралельно писав романи. Добровільно записався до армії на початку Другої світової, востаннє здійснив виліт 1944 року, після чого зник без вісти.⁶⁶

Найвідоміший твір — казку «Маленький принц» — А. Сент-Екзюпері написав напередодні Різдва 1943 року, й сам намалював до неї ілюстрації. Казка підіймає морально-філософські проблеми дітей і дорослих, любові й відповідальності, моральної краси, нескінченної самотності. Автор підкреслює, що лише діти знають, що таке справжня дружба любов та краса; діти не звертають увагу на «практичну користь» речей, а бачать їх в істинному світлі. Маленький принц почувається частинкою світу природи й закликає дорослих до єднання з нею. Герой проходить еволюцію духовного розвитку, навчаючись душевній чутливості.

Маленький принц дає гостру оцінку життєвим принципам «серйозних людей», кожен з яких живе у власному світі й не бачать краси природи й людських стосунків, правдивості й щирості, бо їхній погляд втратив чистоту й безпосередність. Автор критикує правителів, ділків і колонізаторів, натомість схвалює діяльність людини праці, хоч ця праця й безглузда — за наказом, а не для себе. Персонажі, яких відвідує Маленький принц, розглядаються як сукупний Дорослий, чиї пороки втілені в доведеному до абсурду масштабі. «Дорослість» я описав би як бажання мати владу над тим, чим не опікуєшся сам. Письменник закликає дорослих не ставитися до дітей поблажливо, а навпаки розумітися з ними, навіть вчитися в них об'єктивно бачити світ.⁶⁷

Роман Антуана де Сент-Екзюпері «Маленький принц» торкається глибинних тем, які хвилюють людину в будь-якому віці: любов, дружба, відповідальність, самотність, сенс життя. Незважаючи на просту форму казки, вже з перших рядків, коли описується знайомство автора з маленьким принцом, розумієш, що твір є глибоким роздумом про дорослість і дитинство, про здатність бачити серцем те, що невидиме для очей.

Головний герой — Маленький принц — дитина з іншої планети, яка вирушає в мандрівку Всесвітом у пошуках істини та сенсу. Кожна планета, яку він відвідує, — це метафора дорослого світу, у якому панують абсурдні правила, егоїзм, марнославство, влада та байдужість. Через зустрічі з мешканцями цих планет автор іронізує над тим, як дорослі втрачають справжні цінності, зациклюючись на речах, які не мають глибокого змісту.

Найзворушливішим моментом твору є зустріч Маленького принца з Лисом. Саме він розкриває перед героєм (і читачем) головну істину твору: «Ось мій секрет, він дуже простий: тільки серцем можна бачити. Найголовнішого очима не побачиш». Це не просто красива фраза — це ключ до розуміння глибини міжособистісних стосунків. Лис навчає Маленького принца, що зв’язки між людьми народжуються через терпіння, увагу, любов і відповідальність: «Ти назавжди у відповіді за того, кого приручив».

«Маленький принц» — це не лише історія про дитину, це запрошення кожному дорослому згадати, ким він був колись. Усі ми були Маленькими принцами, які бачили слона в удаві, говорили з квітами, і вірили, що зірки сміються. І, можливо, десь у дорозі до «дорослості», ми втратили здатність бачити істинне. Отож, «Маленький принц» — це книга-нагадування. Вона вчить бачити серцем, бути вірними у стосунках, відповідальними в любові, щирими у дружбі. Читати її — значить повертатися до себе справжнього.

Див. «Література ХХ століття і філософія».

У романах американського письменника Вільяма Катберта Фолкнера, зокрема «Шум і лють» та «Світло в серпні», герої живуть нелінійно. Їхнє буття сповнене спогадів, розривів у часі, внутрішнього хаосу. Письменник показує, що людина не існує у теперішньому — вона живе водночас у минулому, теперішньому й майбутньому, часто — у трагедії нездійсненого. Пам’ять стає джерелом болю, провини, але також і єдиною точкою ідентичності.

Романи Вільяма Фолкнера відкривають глибоке й складне бачення людини як істоти роздвоєної, зраненої пам’яттю, часом, провиною, і водночас — гідної співчуття й глибокого розуміння. Його твори — це не просто історії про американський Південь, а філософські роздуми про сутність життя, природу зла, трагізм людського існування та пошуки сенсу в хаосі буття.

У романі Вільяма Фолкнера «Шум і лють» розкривається внутрішній світ людини, розчавленої часом, втратою, мовчанням Бога та порожнечею існування. Через історію занепаду аристократичного роду Компсонів автор ставить екзистенційне питання: що лишається від людини, коли розпадається її світ? Роман Фолкнер «Шум і лють» складається з чотирьох частини, кожна з яких подана з точки зору іншого персонажа — Бенджі, Квентіна, Джейсона і Ділсі. Але центральним героєм насправді є час, який не просто минає — він знищує, розмиває, психологічно калічить. Тобто час розглядається з позиції – трагедії свідомості.

«Світло в серпні» — це роман про людську самотність, ідентичність і трагедію непотрібності у світі, який не терпить складності. Джо Крістмас не може знайти себе в жорстких рамках раси, моралі чи віри. Він гине, бо суспільство відмовляється бачити в ньому людину. І все ж — світло залишається. Через Ліну, через надію, через життя, яке не спиняється. Фолкнер не дає відповідей, але показує, що навіть у найтемніший час світло можливе, якщо людина не втратить здатність бачити ближнього.

У романах Фолкнера відкривається трагізм і гідність людського буття. Людина в його творах — це істота, яка страждає, пам’ятає, сумнівається, але продовжує шукати себе у зруйнованому світі. І саме ця здатність шукати, помилятися, боротися й прощати робить її — живою. Через це Фолкнер залишається одним із найглибших мислителів ХХ століття, що осмислює не події, а саму суть того, що називається «людське життя».

«Расі, приреченій на сто років самотності, не буде дано вдруге з’явитися на землі» — останній рядок роману Габріеля Гарсії Маркеса звучить як вирок. Назва роману «Сто років самотності» (1967) є глибоким символом і водночас метафорою, що відображає головну тему твору — самотність як фатальну спадщину роду Буендіа і всієї Латинської Америки. Маркес втілює самотність не лише на рівні індивідуума, а й як метафору Латинської Америки: континент, відірваний від свого коріння (колоніальна спадщина), забутий зовнішнім світом, розірваний між традиціями та прогресом.

Саме тому самотність у романі — не лише емоційна ізоляція, а й соціальна, культурна, історична; самотність, що набирає колективного розголосу. Майже всі події роману відбуваються у вигаданому містечку Макондо, але є метафоричним описом історичних подій в Колумбії або Латинській Америці. Роман описує історію життя родини Буендіа, яка приречена на самотність. Родина Буендіа — це шестигенераційна драма, в якій герої приречені на повторення помилок, замкненість у собі, неможливість глибокого людського зв’язку. Кожен із них, незважаючи на кохання, родину, славу чи владу, урешті-решт лишається наодинці — або з собою, або зі своїми ідеями, або з пам’яттю.

Хосе Аркадіо Буендіа, засновник Макондо, — одержимий наукою та ідеєю змінити світ, але зрештою втрачає розум і помирає в ізоляції. Ауреліано Буендіа, полковник, що очолив революцію, на піку слави відчуває повну емоційну порожнечу — його життя стає безкінечним колом поразок. Розшифровуючи письмена Мелькіадеса, Ауреліано розуміє, що вся історія його роду — приречена, і завершується з його смертю.

Маркес використовує в своєму творі елементи та образи світових міфів. Буендіа відправляється на пошуки нової землі для своїх нащадків, а злива не припиняється багато років, як у біблійних історіях. Читач може розпізнати риси античних міфів: невидима доля керує вчинками героїв роману, трагічний фінал визначений наперед. Роман написаний у жанрі «магічного реалізму». Роман побудований як коло, як цикл історії, де події повторюються, імена дублюються, а уроки не засвоюються. Це символ вічного повернення, де герої, не здатні вирватися з кола самотності, ведуть до загибелі свій рід і місто Макондо.

Отож, назва «Сто років самотності» — це філософський діагноз цілому суспільству, що не вміє: навчатися на помилках, будувати справжні зв’язки та зрікатися егоїзму й гордині. Це історія про те, що самотність — не просто відсутність інших, а втрата внутрішнього зв’язку з життям, ідеєю, любов’ю, ідентичністю.