Філософія
Никула Денис <nykula@ukr.net>, 2 курс Київського міжнародного університету, 035 Філологія, заочна форма

Філософія виникла в 6 ст. до н. е., практично одночасно в трьох осередках стародавньої цивілізації — в Індії, Китаї та Греції. Передумовами були перехід від бронзи до заліза (розвиток продуктивних сил), виникнення держави на засадах політичних принципів, поява товарно-грошових відносин, ослаблення жорстких родоплемінних структур, переоцінка релігійних моральних установок і уявлень, зростання наукових знань.¹

Об'єктом філософської дійсності є відношення «людина — світ», тож розвиток філософської думки йде пліч-о-пліч із процесом усвідомлення людиною сутності середовища свого існування й своєї власної сутності. Філософія намагається знайти «граничні» основи свідомого ставлення людини до дійсності: що таке дійсність, світ, природа, знання, людина, свобода, історичні цілі. Відповіді на ці «граничні» питання протягом різних епох із різним економічним та соціальним ладом були різні.

Філософія починає складатися в епоху розкладу родоплемінного ладу, коли стали формуватися соціально-економічні й політичні структури класового суспільства. Також передумовою формування філософії були накопичені до моменту розкладу первісно-общинного ладу знання людини про себе й навколишній світ.

Першою формою світогляду виступила міфологія — спроба осмислити себе в природному оточенні, перенести общинно-родові відносини на весь навколишній світ. Натомість філософія сформувалася, коли вже було нагромаджено позитивні знання про природу: математика, астрономія, знання про фізичний світ, складання календаря, вдосконалення й поширення писемності.²

Аристотель зазначав, що для заняття філософією потрібно мати вільний час, тобто не бути зайнятим фізичною працею. Філософський світогляд передбачає аргументацію, сумніви, дискусії. Початково філософія сприймалася як гра надлишкових інтелектуальних сил, однак саме в процесі такої «гри» було створено засади виробництва утилітарних, практичних речей — логіку Аристотеля й геометрію Евкліда.

В умовах традиційного й тоталітарного суспільств філософія деградує до ідеології релігійного типу, оскільки загальне (політичні інтереси, правові й моральні норми) тримаються на освяченій традиції або на силі. Натомість при демократії, у громадянському суспільстві важлива легітимність влади, універсальність права, безумовна значущість моральних цінностей — у процес формування й функціонування яких включений індивід, який регулює соціальне життя на філософських засадах, на авторитеті розуму.³

Предметом філософії є загальне, або абсолютне; не пізнання фрагментів світу (тільки біологічних або тільки фізичних процесів), а пізнання світу в цілому. Загальне являє собою реальність, про яку можна сказати тільки те, що вона є. У бутті виділяють два моменти: об'єктивний — предмет пізнання; і суб'єктивний — той, хто здійснює процес пізнання. Загальне постає в природній формі як єдність буття, пізнання й самопізнання.

Критична функція філософії перевіряє істинність будь-якого роду знання, в тому числі філософського; вона формує антидогматичний і діалогічний стиль мислення. Методологічна функція формує теоретичну базу проведення досліджень. Гуманітарна функція формує загальнолюдські цінності й ідеали, допомагає індивіду встановити сенс власного життя.

Традиційно виділяють три дисципліни філософії. Онтологія, або теорія буття досліджує проблеми єдності світу, закономірності й випадковості його розвитку, співвідношення ідеального й матеріального. Гносеологія, або теорія пізнання розв'язує проблеми пізнаваності світу, здібностей людини, встановлення критеріїв істинності. Етика, або теорія поведінки досліджує сенс людського життя, визначення моральних цінностей, встановлення належного у вчинках людини.⁴

У складі онтології виділяють філософію природи (узагальнення знань про фізичний світ), філософську антропологію (проблеми походження людини й відносин її з суспільством), соціальну філософію (закони розвитку й послідовної зміни громадських структур).

У складі гносеології виділяють епістемологію (структуру знань і закономірностей їх функціонування) й наукознавство (проблеми розвитку науки). Онтологію та гносеологію поєднує логіка (аналіз форми міркувань абстрактно від змісту).

В межах етики виділяються етологія (моральні норми конкретних товариств) і аксіологія (цінності людського життя). Поруч з етикою давнім розділом філософії є естетика (сутність, форми й типи прекрасного в природі, мистецтві, людському житті).⁵

Філософська думка в Індії зародилася в 1 тисячолітті до н. е., коли склалася жорстка кастова структура: брахмани (жерці), кшатрії (військова аристократія), вайш'ї (зайняті в торгівлі) та шудри (робітники). Міфологічно-релігійні уявлення й зачатки філософських ідей Стародавньої Індії викладені у Ведах, принесених в Індію аріями — племенами кочівників.

Веди складаються з самхіт (мантр-гімнів), брахманів (ритуальних обов'язків), арап'яків (об'єктів медитації) та упанішад (вчень про вічні істини й принципи духовного буття).

У ведичному світогляді стверджується, що тіло людини смертне, а душа вічна. Сансара — після смерті душа переселяється в інше тіло, наприклад у тіло тварини або рослини. Закон карми — в яке тіло потрапить душа, те залежить від поведінки людини до смерті. Мокша — звільнення від подальших переселень унаслідок благочестивої поведінки. Шлях до мокші залежить від діяльності, близької людині: це може бути дорога до знань, робота або любов до Бога.

Філософія в Стародавній Індії називалася даршана (бачення мудрості); вона містила декілька основних філософських ідей. Санкх'я — пізнання реальності, вчення про наявність наслідку в причині. Йога — конкретні рекомендації з психофізичного тренування для досягнення зміни онтологічного статусу людини в світі. Вайшешика — звільнення індивідуального «Я» шляхом усування болю й страждань через незнання. Ньяя — умови правильного мислення, логічні форми вирішення спірних питань. Міманса — роз'яснення природи дхарми, безкорисливого виконання ритуального обов'язку задля поступового знищення накопиченої карми. Веданта — вчення про чисте буття, реальність за межами видимого світу.⁶

Буддизм — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії в 6 ст. до н. е. Своє вчення буддисти називають Дхармою; термін «буддизм» ввели європейці в 19 ст. Основною ідеєю в буддизмі є ідея про те, що матеріальні цінності, прагнення насолод є причиною страждань людини, й припинити страждання людина може через практику самообмеження й медитацій.

Істини буддизму: все є дукха (незадоволеність), у дукхи є трішна (причина — жага, нетерпимість, заздрість), дукху можна припинити (шляхом відмови від трішни), для припинення є кілька способів (справжнє зосередження, справжній роздум, справжня старанність).

Засновником буддизму вважається Сіддгартха Ґотама, який отримав ім'я Будда Шак'ямуні.⁷ Будда та його учні не вважали себе ні матеріалістами, ні ідеалістами. Згідно з концепцією буддизму, реальне довкілля є ілюзорним виявом містичного начала, представленого дхармами — найдрібнішими духовними частинками. Дхарми з'являються, зникають, переходять в інший стан чи явище (анітья), але не руйнуються; це зумовлює рухомість світу. На противагу матеріалістичному (грецькому) протиставленню матеріального й духовного, буддизм поєднує їх у єдиний, нероздільний комплекс.

Концепція буддизму є анімістичною, тобто спирається на вчення про Бога й душу. Світ у буддизмі існує одвічно, онтологічна проблема не має філософського вирішення. Душа є не окремою сутністю, а психологічною єдністю дхарм. Будда смертний і є не Богом, керівником світу, а вчителем, «рушієм колеса закону». Будда вважав, що його вчення зникне через 500 років і прийде новий Будда. Будда не може скасувати покарання за гріхи (карму), але може порадити людям, як змінити поведінку, щоб уникнути жорсткої карми.

Буддизм сприймав брахманський пантеон богів, але закликав утриматися від жертвопринесень і проголошував вищість Будди над ними. Будда вчив, що Бог є духовним началом усього сущого й перебуває в нірвані (зникненні) — стані абсолютного спокою. Поруч з ним існують численні божества: Будди, бодхисатви (тілесні носії будд) — святі, які допомагають людям досягти нірвани.

Із брахманізму буддизм запозичив концепцію переселення душі з тіла однієї істоти в іншу. Згідно з буддійським вченням, дхарми, з яких складається душа, не зникають після фізичної смерті людини. Вони лише втрачають місце в її композиції, замість якої негайно утворюється нова композиція, доля якої визначена життям носія душі — залежно від того, як людина жила й виконувала джамму (правила високоморального способу життя). Кармічне перетворення не виводить звичайну людину з сансари в нірвану; душа готується до виходу з сансари лише в останній ланці — існуванні в тілі людини вищого суспільного рангу — монаха, архата (святого). Людина в концепції буддизму є виявом Божества, а не його творінням.

Особливі комбінації дхарм становлять п'ять скандх (частин) душі: фізіологічне існування організму, емоції й переживання, вольові імпульси, діяльність у сфері моралі, свідомість людини. Сукупність скандх утворює атман — смертну (концепція називається анатта) душу людини, добро й зло якої, однак, продовжують існування в наступній комбінації скандх.

Вісім настанов Будди: беззастережно засвоювати його вчення; бажати жити таким способом, унаслідок якого можливо потрапити до нірвани; не брехати й не зводити наклепу; не шкодити, не вбивати; працювати чесно, дотримуватися законів; контролювати шкідливі думки й дії; мислити у відповідності до буддійських положень; самозаглиблюватись коштом відмови від земних радощів, зберігати спокій.

Буття в буддизмі формується з психічних (пуруша) й фізичних (пракриті) начал. «Червоний півень» — гординя й пиха, «Чорна свиня» — невігластво та всеїдність, «Зелена змія» — злоба й підступність. Космічне коло Будди співчуває істотам, що живуть у сансарі, й матеріалізує себе для допомоги людям у подоланні цієї поведінки.⁸

Основною гносеологічною проблемою Середньовіччя було питання співвідношення віри й знання. Вся істина з точки зору християнства дана Богом у Святому Писанні, однак Писання вимагає правильного прочитання. Дискусії з питання прочитання Писання виникають як результат розбіжності інтерпретації текстів. Для вирішення цієї проблеми використовуються граматика, риторика й діалектика.

Значний внесок в ортодоксальне християнство зробив Тертуліан (160–230), велика частина праць якого спростовує гностицизм і пафос раціонального знання. Він розумів тринітарний монотеїзм так: троїстість Бога розкривається в процесі самовиявлення, коли трансцендентне втягується в історію. Реальність трійці вибудовується тільки в процесі одкровення, в русі від божественного до людського. У всіх трьох особах присутня одна й та ж божественна сила буття. З точки зору Тертуліана, у єдиного Бога є три личини — три маски одної персони й єдиної волі, до яких він вдається в ході самовияву.

Головною тезою Тертуліана було утвердження безумовного примату віри над знанням. Його формулювання про поєднання в одному обличчі двох незалежних природ — вічного Бога й смертної людини Ісуса — лягло в основу парадоксалізму християнської церкви.

На зміну необхідності вдаватися до апологетики — захисту та обґрунтування права християнства на життя — прийшла патристика, діяльність отців церкви. Її видатним представником вважається Аврелій Августин («Блаженний»). Він розробив філософське вчення про свободу волі й вважав, що людина поєднує в собі природу матеріальних тіл, розумну душу й свободу волі. Душа безсмертна й нематеріальна, вона має свободу вирішувати. Із пріоритету вольових характеристик душі перед розумовими Августин виводив незаперечну першість віри перед розумом і утверджував беззастережний авторитет церкви. Свобода волі, за Августином, обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для порятунку, а інших прирік на одвічні тортури. Августин також ввів поняття про час як рух від минулого до майбутнього, на противагу античному циклічному тлумаченню часу.⁹

Східна апологетика, на відміну від західної, особливу увагу приділяє екзегезі — алегоричному прочитанню й тлумаченню священних текстів. Головний принцип цієї гілки апологетики полягає в тому, що визначаючи Бога, ми можемо тільки сказати, чим він не є.

Ориген обґрунтовував нематеріальність Бога, що випливає з його досконалості й вічності. Відповідно, він також приписував Богові нескінченність: що безтілесне, те не може мати якихось меж. Ориген наблизив поняття Бога до неоплатоністського поняття абсолюту, але зберіг біблійні визначення Бога як окремої особи.

Будь-який світ, доводив Ориген, має не тільки початок, а й кінець, і вслід за ним Бог створює новий світ. У нашому світі божественний Логос постає в образі людини — істоти, здатної самостійно творити добро й зло. Таким чином людина має можливість завдяки своїм справам стати невмирущою, приєднатися до вічного творіння світу.

Ориген приписує духам властивість мати свободу волі, тобто Бог із його точки зору не несе відповідальності за зло, яке панує в світі. Це класична формула теодіцеї — боговиправдання. Через Христа Бог відкриває перед усіма істотами можливість спасіння, котрої ніхто не може втратити, поки не продасть душу сатані. Навіть сатана за умови повернення Богові всіх загублених ним душ може врятуватися й повернутися в лоно верховного отця.¹⁰

Слово «схоластика» походить від грецького schole — школа. На межі 5 і 6 ст. почала складатися система середньовічної освіти. У монастирських і приходських школах почали викладати філософію, котра й дістала назву схоластики. Пізніше так назвали всю середньовічну філософію.

Ранньою схоластикою називають період 9–12 ст.

Ансельм Кентерберійський (1033–1109), англійський архієпископ, сформулював своє кредо так: «Я вірую, щоб розуміти, а не прагну розуміти, щоб вірити». Віруюча людина має самоочевидне поняття про найдовершенішу істоту — Господа. А що повністю довершене, те обов'язково існує. Отже, Бог існує. Ансельм вважав свій висновок результатом віри, а логічне обґрунтування — легко зрозумілою формою демонстрації істини.

У центрі філософії Іоанна Росцеліна (1050–1120) був догмат триєдності Бога в трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Вчення Росцеліна відкидало реальне існування загального й заперечувало реальність Божественної єдності. Учень Росцеліна П'єр Абеляр (1079–1142) звертається до розуму як до провідного інструмента й критерію в пошуках істини, що зокрема приводило до критичного аналізу християнського вчення. Тому вчення Росцеліна й Абеляра церква засуджувала як єретичне.

Класична схоластика (12–14 ст.) ґрунтується на аристотелізмі.

Фома Аквінський (1225–1274) розробив томізм (від імені Фома, Томас) — вчення про те, що Всесвіт являє собою ієрархію ступенів буття. Нижчий ступінь ієрархії становить природа, матерія, абсолютна божественна свідомість. Кінцева мета людського життя — Бог, котрий не пізнається розумом, оскільки є найрозумнішою істиною, котра дається людям через послані Богом одкровення, але недоступна для повного осягнення слабкому людському розуму. Докази буття Бога можна знайти шляхом осмислення ідей, закладених Богом у природному світі. Фома вибудовує концепцію подвійної істини: «істини розуму» — котра відкривається через науку та філософію, й «істини одкровення» — котра не суперечить першій, а осягає інший світ — природу й Бога.

Схоласти вбачали завдання філософії в доказах того, що всі догмати церкви не суперечать розуму, а Бога можна пізнати через природу. Проблема співвідношення одиничного й загального стала відома як суперечка про універсали — природу загальних понять. Залежно від тлумачення універсалій, середньовічна філософія поділилась на реалізм і номіналізм.

Реалісти (Ансельм Кентерберійський і Фома Аквінський) вважають, що універсали не є відображенням предметів і явищ, а існують як реальні духовні сутності й становлять субстанцію речей.

Номіналісти (Іоанн Росцелін і П'єр Абеляр) вважають, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назвами й іменами; універсали існують не до, а після речей; поняття «Бог» як загальне потрапляє до похідного від світу індивідуальних речей.¹¹

Епохою наукової революції називають відрізок часу від опублікування праць Миколи Коперника «Про обертання небесних сфер» (1543) до виходу «Математичних засад натуральної філософії» Ісаака Ньютона.

Наукове знання було відмежовано від релігії та філософських вчень минулого. Галілео Галілей стверджує, що релігія вчить, як потрапити на небо, а справа науки — зрозуміти, як воно влаштоване.

Досвід було піднесено до рангу експерименту. На відміну від спостереження, експеримент передбачає активне втручання в природу, яке можуть повторювати безліч разів різні люди. Ідея, що виникла під час логічних міркувань, шляхом експерименту пов'язується з чуттєвим досвідом, який або стверджує, або спростовує цю ідею. Дані, отримані під час експерименту, не є випадковими, вони — наукові факти.

Математику було проголошено мовою науки. Неоплатоніки й піфагорійці вірили, що Бог творив світ на основі математичної гармонії. Було розмежовано такі об'єктивні якості речей, як розмір, форма, місце, рух і час — усе, що можна кількісно виміряти, — й суб'єктивні: запах, звук, колір — те, що не здатне існувати само по собі. Об'єктивні якості повинна вивчати наука, оскільки їх можна звести до математичних відношень.

Знання про знання — проблему методу — було виокремлено в самостійну сферу. Наука сформувалась як сфера логічно доказового, емпірично підтверджуваного знання, що мало вирішальний вплив на подальший розвиток філософії. Філософія буденного досвіду й релігійних догм почала втрачати позиції. В раціональному поясненні світу філософія отримала конкурента — науку — якого сама й виростила.¹²

У ході наукової революції було зруйновано основне поняття грецької античності — «космос»; з науки зникають міркування, засновані на цьому понятті. Замість конкретних, протяжних і дискретних «місць» догалілеївської фізики й астрономії підставлено абстрактні просторові виміри евклідової геометрії. Механіка Неба й механіка Землі підпорядковані одним і тим же законам; астрономія й фізика нерозривно пов'язані єдністю своїх законів, що мають не якісний, а кількісний характер. У математизованому світі не залишилось місця міркуванням про досконалість і гармонії, сенс і мету світобудови.

Науковій революції 17 ст. передував ряд фундаментальних винаходів і відкриттів. Галілео Галілей у 1604 році сформулював закон вільного падіння тіл і принцип відносності, а в 1609 році сконструював телескоп. Йоганн Кеплер у 1609–1619 роках сформулював закони руху планет. Вільям Гарвей у 1628 році сформулював вчення про кровообіг. Блез Паскаль у 1642 році сконструював лічильну машину. Ісаак Ньютон у 1668 році сконструював перший дзеркальний телескоп, а в 1687 році видав знамениту працю «Математичні початки натуральної філософії», що стала кульмінаційною точкою в процесі формування нового знання.¹³

Дені Дідро (1713–1784) — французький матеріаліст, відомий організаторською, громадською та літературною діяльністю, зокрема роботою над «Енциклопедією». В дитинстві Дідро навчався в єзуїтській школі, тож спершу він вважав себе християнином і був деїстом, але в останній роботі відкрито висловлював матеріалістичний, атеїстичний світогляд. Дідро отримав від одного видавця замовлення на переклад з англійської мови популярного енциклопедичного словника. Працюючи над перекладом, Дідро виявив у словнику безліч недоліків, а тому запропонував видавцеві написати власний словник. Уперше в історії людства всі наукові, філософські, релігійні, культурні й літературні знання було узагальнено в 35-томній «Енциклопедії». Видання мало просвітницьку мету, було покликане сприяти прогресу.¹⁴

У центрі концепції Дідро була природа — єдина реальність. Все, що не є природою: Бог, суспільство, спекулятивна філософія — є злом, обманом. Дідро висунув оригінальну концепцію людини, згідно з якою людина є частиною природи, а тому не варто шукати яких-небудь вищих сил, законів і цілей, що керують її життям.

Жан Лерон Д’Аламбер (1717–1783) займав у дискусіях між матеріалізмом та ідеалізмом обережнішу позицію, намагаючись створити науку, котра «не виходила за межі фактів». Він вважав задачею науки аналіз фактів зовнішнього світу, але не психологічних станів. Д’Аламбер започаткував традицію, згідно з якою філософія не має свого предмету, а покликана займатися узагальненням результатів наукових досліджень.

Жульєн Офре де Ламетрі (1709–1751) відкрито обґрунтовував атеїзм. Відповідно до його системи, не існує нічого, крім матерії, й усі предмети складаються з неї. Але матеріальність людини обґрунтувати складніше, ніж матеріальність інших предметів. Для формування матеріалістичного уявлення про людину було необхідно довести матеріальність її душі, продемонструвати зв'язок духовних процесів з тілесними. До кінця 18 ст. матеріалізм Ламетрі став ідеологічною основою Великої французької революції.

Поль Анрі Гольбах (1723–1789) чітко формулював основні ідеї матеріалізму. Рух як переміщення в просторі є спосіб існування матерії. Матерія вічна в часі й нескінченна в просторі. Все являє собою організоване ціле, пронизане мережею причинних зв'язків. Думка про створення світу хибна, оскільки життя й свідомість — продукти матерії.¹⁵

На розвиток німецької класичної філософії межі 18–19 ст. вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція 18 ст.

Загальною рисою німецької класичної філософії є в першу чергу раціоналізм — переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і переосмислити, щоб її виправдати, — але не механічний матеріалізм. В процесі критики метафізичного методу було вироблено діалектичний метод мислення. Класичні філософи критикували споглядальний характер попереднього матеріалізму, а натомість підкреслювали творчу активність теоретичного мислення. Вони прагнули подолати антиісторизм попередньої філософії, розробляли філософію історії й шукали об'єктивні підстави для періодизації історії. Вони прагнули перетворити філософію на науку, побудувати універсальну наукоподібну філософську систему.

Вихідним пунктом, у полеміці з яким відбувався подальший розвиток німецької класичної філософії, є філософія Іммануїла Канта (1724–1804). Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Завдяки взаємодії сил тяжіння й відштовхування почали утворюватися планети. Але Кант також стверджував, що існує зовнішня сила, яка змінює Всесвіт. Постійними є процеси виникнення, розвитку й загибелі світів.

До Канта вважали, що людина сприймає, а світ впливає на неї, тобто що пізнання є результатом дій на людину зовнішніх чинників. Кант натомість проголосив, що людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, тобто що пізнання й знання є результатом людської розумової активності.

Кант дав виправдану картину пізнання — діяльності створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом. Людський розум, за Кантом, може визнати лише таке знання, яке він сам видобув на зрозумілих йому принципових засадах. Що активнішою є людина, то розгалуженіші її зв'язки з дійсністю, й відповідно ширші її знання.

Кант відстоював позиції агностицизму. Людські відчуття, на його думку, є лише суб'єктивними враженнями, які не дають повних знань про об'єктивні речі, через що останні є непізнаваними «речами в собі».

У сфері моралі Кант виходив із визнання вихідної рівності всіх людських розумів як суверенних чинників свідомого вибору поведінки. Кантівський категоричний імператив: «Чини завжди так, щоб максима твоєї волі могла мати також і силу всезагального закону» — тобто Кант радить окремій людині поводитися так, щоб її вчинки могли бути основою і керівними засадами загального законодавства.

У сфері естетики Кант доходив висновку, що закони логічного обґрунтування не діють у сфері мистецького смаку. Естетичні сприйняття є цілісні й неаналітичні, а тому естетичні судження вибудовуються як ціннісні.

Кант вважає, що в основі історичного процесу лежать природні потреби людини, а також суперечності між ними, активні спроби розв'язання яких є необхідною умовою вдосконалення людського роду.¹⁶

Філософія намагається дати пояснення життєвим процесам і звести розуміння життя до певних закономірностей. Ці спроби вилилися в формування універсальних, сталих і загальних законів діалектики.

Діалектичні закони не залежать від бажань і дій людини. Вони відзначають саму суть предмета або явища. Закони вказують лише на систематично повторювані явища й зв'язки. Вони вказують на закономірні зв'язки, характерні для всіх випадків конкретного типу. Вони описують різні сфери навколишньої дійсності: суспільство, природу й мислення.

Основний внесок у формування діалектичної думки зробили німецькі філософи Гегель (три закони діалектики) і Кант (теорія пізнання). Три закони діалектики відображають параметри розвитку суспільств, явищ, історичного моменту, роду діяльності й показують, як проходитиме подальший рух в обраному напрямку.

Перший закон діалектики — закон єдності та боротьби протилежностей — стверджує, що все у світі рухається завдяки двом протилежним засадам, що мають однакову природу й знаходяться в антагоністичних відносинах одне з одним. Наприклад, це день і ніч, холод і тепло, темрява й світло. Іноді боротьба антагоністичних сил вигідна обом сторонам і тоді набуває вигляду співпраці. В іншому випадку протиборчі сили можуть боротися до повного знищення однієї з них. Результатом завжди є вироблення енергії для розвитку навколишнього світу. Прикладом закону єдності й боротьби протилежностей можуть служити спортивні змагання, в яких команди, що є конкурентами, обидві намагаються досягти високих результатів.

Другий закон діалектики — закон переходу кількості в якість — говорить, що всі зміни відбуваються на певній стадії накопичення кількісних характеристик. Непомітні кількісні накопичення виливаються в різкі якісні зміни, які призводять до нового рівня розвитку. В певний момент якісно-кількісні зміни, повторившись декілька разів, виходять за межі наявних явищ або процесів і призводять до змін у самій системі координат. Приклади закону переходу кількості в якість можна знайти в економічній і політичній сфері: невеликі зміни в політичному устрої країни можуть із часом призвести до зміни соціального ладу.

Третій закон діалектики — закон заперечення заперечення — стверджує, що все існує лише до тієї пори, поки є новим. Застарілі речі, предмети та явища замінюються на нові, що веде до розвитку й руху вперед. Нові віяння також застарівають і замінюються більш сучасними. Розвиток забезпечується спадкоємністю й носить спіралеподібний характер. Точним і зрозумілим прикладом закону заперечення заперечення є зміна поколінь: кожне наступне покоління прагне бути прогресивнішим, і цей процес ніколи не зупиняється.¹⁷

Зигмунд Фройд (1856–1939) — австрійський психолог, невропатолог і психіатр. Емпіричною базою фройдизму як філософського напрямку є психоаналіз — підхід до лікування неврозів методом катарсису (самоочищення).

Фройд досліджував структуру особливої області людської психіки — несвідомого; вплив його на індивідуальне й суспільне життя. Він розробив концепцію особистості, що складається з тріади елементів людської психіки.

Перший елемент — Воно (Es), осередок сліпих інстинктів, основа будь-якої діяльності індивіда; керується принципом задоволення. Другий елемент — Я (Ich), область свідомого, особлива інтуїція, що несе на собі функцію сприйняття зовнішнього світу й пристосування до нього. Третій елемент — Над-Я (Uber-Ich), знову ж таки несвідомий внутрішній цензор, совість, засвоєні індивідом у процесі виховання соціальні норми, заборони й заохочення.

Фройд розглядав сексуальні потяги в якості основи первинних потягів. Пізніше він замінив їх більш загальним поняттям лібідо, котре в його концепції охоплює всі області людських потягів. Домінуючу роль у філософії Фройда грають «інстинкт життя» — Ерос; і «інстинкт смерті» — Танатос.

У задоволенні пристрастей несвідомого потягу Воно індивід стикається з зовнішньою реальністю, тому виділяє Я, що прагне приборкати цей потяг за допомогою Над-Я. Завдання психоаналізу — перевести несвідомий матеріал людської психіки в область свідомості й допомогти людині керувати ним у реальному житті. Фройд вводить поняття сублімації — компромісу між несвідомими потягами й дійсністю зі властивими їй суспільними нормами; процес перетворення енергії інстинктів (лібідо) на суспільно значущу діяльність.²³

Карл Густав Юнг (1875–1961) — швейцарський психолог, засновник аналітичної психології, послідовник ідей Зигмунда Фройда. Займався розробкою концепції колективного несвідомого — образу світу, що сформувався в далекі часи й однаковий для всіх часів і народів. Юнг стверджував, що всі відкриття науки й мистецтва мають прообраз у колективному несвідомому. До дії людину спонукають архетипи з найдавніших епох, що відображаються зокрема в сновидіннях, не маючи зв'язку з індивідуальним життєвим досвідом.²⁴

Альфред Адлер (1870–1937) вважав, що для пояснення мотивів поведінки особистості необхідно знати її «несвідомий життєвий план». Індивід через недосконалість людської природи відчуває почуття неповноцінності й прагне його подолати, чим актуалізує свою творчу потенцію — це Адлер назвав компенсацією або, у випадку особистостей із винятковими здібностями, надкомпенсацією.

Карен Хорні (1885–1952) вважала базовими для поведінки індивіда почуття тривоги й занепокоєння, котрі продукують спонукальний для особистості мотив — прагнення до безпеки. Вона виділяла три типи спрямованості поведінки особистості: до людей, від людей і проти людей.

Еріх Фромм (1900–1980) спробував поєднати ідеї психоаналізу, марксизму й екзистенціалізму. Він вважав, що всі психічні прояви особистості — наслідок її заглибленості в різні соціальні середовища. До екзистенційної складової людського існування він відносив споконвічне перебування людини між життям і смертю, кинутість її у випадковому місці світу, а також спробами людини частково реалізувати закладений у ній потенціал протягом свого короткочасного існування.²³

Критична теорія — набір досліджень декількох поколінь західноєвропейських філософів і соціальних теоретиків, віднесених до Франкфуртської школи — інтелектуального руху марксистської, фройдистської та гегелівської традиції починаючи з 1920-х років.

Гегель надав історичні інструменти для розуміння людства. Маркс намагався подолати суто теоретичну філософію й надати їй практичне застосування в сфері політики. Теорія несвідомого Фройда підказувала, чому індивіди й групи звертаються до авторитарної політики, котра не відповідає їхнім класовим інтересам. Із напрацювань цих трьох мислителів, синтезованих з дослідженням психології осіб та груп, а також змін у сучасній родині, представники Франкфуртської школи виводили аналіз, як не лише матеріальна «база», а й культурна «надбудова» впливають на критичні здібності особистості й суспільства загалом.

Ключовою концепцією критичної теорії є відчуження — відокремлення людини від чогось життєво необхідного для її свободи чи здатності процвітати. Представники Франкфуртської школи виводять історію відчуження починаючи з часів заснування цивілізації — і всупереч мислителям епохи Просвітництва доводять, що ми фундаментально природні істоти.

Ще одною важливою для критичної теорії концепцією є уречевлення — випадки, коли до певних сутностей, які не слід вважати об'єктом, наприклад до самого себе, інших людей чи певних часток соціального або природного світу, формується ставлення як до об'єктів, які можна порахувати й інструменталізувати.

Представники Франкфуртської школи визначають ідеологію як викривлене ставлення до світу й власного місця в ньому; більш-менш цілісну систему вірувань (із яких випливають дії), що ховає суспільну дійсність, особливо відносини влади, кризові тенденції та конфлікти. Ідеологія відрізняється від обману чи теорій змови тим, що має ґрунт у суспільній, а не особистій чи маніпулятивній дійсності й відіграє ключову роль у її відтворенні.

Нарешті, критична теорія спирається на концепцію емансипації — спроби не лише зрозуміти суспільний світ, а й докластись до його докорінної перебудови, котра вже триває; подолати фундаментальні протиріччя сучасного суспільства, а не лише здійснити часткові чи місцеві реформи, зосереджені на поверхнево помітних симптомах цих протиріч.

Одним із перших мислителів Франкфуртської школи був Макс Горкгаймер, котрий, ставши в 1923 році директором Франкфуртського інституту суспільних досліджень, запропонував міждисциплінарну дослідницьку програму, яка поєднувала філософію та суспільну теорію з психологією, політичною економією та культурним аналізом — щоб цілісно інтерпретувати суспільну дійсність. Іншими ключовими фігурами критичної теорії були зокрема Теодор Адорно, Герберт Маркузе та Еріх Фромм.

На історії Франкфуртської школи, чимало з учасників якої були євреями, глибоко позначились постання націонал-соціалізму, відповідний йому досвід перебування в екзилі, а також реалії післявоєнної Німеччини.²⁵

До російськомовної київської екзистенціально-філософської школи початку XX століття входили Микола Бердяєв, Лев Шестов і Василь Зеньковський.

Микола Бердяєв був автором оригінального творчого варіанту сучасного марксизму європейської світоглядної орієнтації. В основі філософської позиції Бердяєва — глибока криза сучасного людства через науково-раціоналістичне «розривання» світу на суб'єкт і об'єкт. Бердяєв прагнув до подолання штучних перегородок між суб'єктом і об'єктом, повернення до буття й живого досвіду шляхом створення нової філософії. На його думку, людина має самостійно створити «третє одкровення» (після Старого й Нового Заповіту), яке подолає трансцендентність бога людині.

За Левом Шестовим, наука дає суто формальні пояснення, залишаючи причини повторюваності й закономірності нез'ясованими й таємничими. На його думку, після всіх фізичних, ботанічних пояснень залишається незрозуміло, чому з маленької насінини виростає «великий буряк».

Романтично-екзистенційною була творчість Лариси Косач — Лесі України (1871–1913). Її відомий драматичний твір «Лісова пісня» був пронизаний міфологічно-антеїстичними ідеями зрощеності людини з природою, антропологічної наповненості природи.

Екзистенційні мотиви мала творчість Михайла Коцюбинського (1864–1913). У ній він досліджував відчуження людини — втрату органічного зв'язку з природою внаслідок завойовницького ставлення людини до природного буття. Коцюбинський шукав вихід у встановленні постійного діалогу з природою не як із байдужим буттям, а як зі своїм внутрішнім. Письменника цікавили не природно-соціальні спонуки людської поведінки, а індивідуально-неповторне структурування світу особистістю, творення власного внутрішнього світу індивіда шляхом діалогічного стосунку зі світом зовнішнім.

Володимир Винниченко (1880–1951) був прихильником соціалістичних ідей, котрий згодом виробив власну світоглядну позицію конкордизму — необхідності людини жити в згоді з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. У його творах помітні екзистенціальні міркування про сенс цивілізації: «…чи меншою стала в нашому столітті сума страждань?». Письменник, втім, оптимістично сприймає єднання людини з природою, з космосом, спостерігаючи застосування сонячної енергії.²⁶

Яскравою постаттю перших років входження України до складу СРСР був Володимир Юринець (1891–1937) — філософ, відомий своїми працями на теми гегельянства та психоаналізу Зигмунда Фройда. Він заперечував жорстку розмежованість наукового й художнього творчих процесів, вказував на принципову нерозривність логічного та образно-інтуїтивного моментів у науці та мистецтві.

Семен Семковський (1882–1937) — завідувач кафедри філософії Українського інституту марксизму. Обстоював діалектико-матеріалістичний світогляд. Вважав, що іманентні, внутрішні суперечності властиві кожній ланці розвитку й штовхають її до переходу в іншу. Ототожнював закон заперечення заперечення з тріадою послідовної зміни тези, антитези й синтезу. Відстоював об'єктивну природу випадковості, універсальний всезагальний взаємозв'язок предметів та явищ об'єктивної дійсності, їх відображення в свідомості людини та людському мисленні.²⁷

Володимир Вернадський (1863–1945) — природознавець, біогеохімік, гідрогеолог, що створив вчення про біосферу — організовану оболонку земної кори, нерозривно пов'язану з життям. Він охарактеризував завдання науки як визначення параметрів, необхідних для фізичного збереження поля існування життя. Вернадський ставив на порядок денний питання про моральний бік науки, відповідальність вченого за політичні наслідки своєї наукової діяльності.

Микола Хвильовий (1893–1933) — український письменник, що вбачав для дійсного відродження України перспективи в утвердженні романтичного віталізму — своєрідного відчуття життя, наділеного активною, творчою одухотвореністю, котру рухає «залізна й непереборна воля історичних законів».

Після приходу до влади Сталіна, офіційну партійно-державну філософію СРСР («діалектичний матеріалізм») було визначено як вчення про природу, з якою ототожнювався світ взагалі. У тоталітарному світогляді радянської держави домінував відвертий технократизм. Партійна еліта складалася переважно з вихідців з інженерно-агрономічного середовища; ректорами університетів обирали майже винятково представників природничих і технічних наук. Більшість вчених Інституту філософії і природознавства, а також українських поетів, письменників, митців було репресовано протягом 1930-х років.²⁸

Онтологія – галузь філософського знання, в межах якої розглядають буття в різних проявах, зв’язках та варіантах; осягнення основ усього сущого або розумом, або інтуїцією. Класична онтологія досліджує природу й космос. Некласична долучає до онтологічних практик людину як досліджуване.

Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії «усе». Якщо дійсність постає перед нами через серію локальних фрагментів, які невідомо де та як починаються та невідомо куди зникають, невідомо, як між собою поєднуються, то схопити реальність у статусі буття неможливо. З другого боку — будь-яка визначеність потребує позначення меж. «Усе» межує з «нічим», тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських «Вед» та у гномах (загальнозначущих висловах) давньогрецьких софістів, сентенції формулювались так: «Усе моє — зі мною», «Нічого надміру», «Все обдумуй заздалегідь». Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій.

Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули в давньогрецькій натурфілософії — ученні, що намагалося дати систему знань про природу, побудовану не на дослідних даних, а на абстрактних умовиводах. Зокрема Фалес Мілетський стверджував, що «все утворюється з води». Але натурфілософія пішла далі, висунувши поняття «першого початку всього» («архе»), чим засвідчувалось, що в бутті вже вирізняли щось стійке, незмінне, на відміну від нестійкого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з'явлень. Саме таке тлумачення в судженнях Парменіда, який увів в обіг поняття «буття»: «Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є…».

За Парменідом, ніщо неможливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття (принаймні — буття у думці). Звідси випливають тези, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне (цю думку підхопили Демокріт, Платон, Анаксагор, Арістотель, а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя). Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людської гадки. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням.

Починаючи з Платона буття ототожнюють із єдиним сутнім благом, предметами. В епоху схоластики домінує релігія як теологія, система доказів буття бога намагається вийти через онтологічні аргументи. Буття фіксується в мовних одиницях як наявність чи відсутність у світі окремих явищ, процесів. У категорії буття інтегровані головні ідеї щодо осягання світу як цілого.

Кожне сутнє (те, що становить саму суть, зміст чого-небудь) є унікальним через неповторність своїх внутрішніх і зовнішніх умов існування. Для розгляду багатоманітності речей явищ і процесів послуговуються принципами монізму, дуалізму (співіснування двох незалежних і незводимих один до іншого начал), плюралізму (множинність начал, які взаємовпливають). Дуалізм – то Декарт. Множинні начала – вчення Емпедокла, Епікура, Анаксавола, Аристотеля, Вільяма Джеймса, Бертрана Рассела.

У 1719 році вийшов текст «Думки, розміркування про бога і світ» Кристіана Вольфа. Він експліцитно розмежовує семантику понять «онтологія» та «метафізика» й закріплює перше в практичному категорійному використанні. У нього онтологія – це наука про основи, яка є ядром системи метафізики. Вона постає підґрунтям сутнього як такого, витлумачення якого можна застосовувати до всіх речей загалом, навіть до самого бога. Метафізика є, з одного боку, знанням про надчуттєве, з іншого – дослідженням першооснов буття існування, або ж дослідженням причин перших або вищих начал. У межах онтології досліджують субстанцію (єдину основу всього сущого, основу буття) та субстрат (спільну єдину основу різноманітних явищ, основу спільності або подібності однорідних явищ), принципи виникнення й підтримання життя.

Розрізняють декілька головних форм буття.

Матеріальне буття – тіла, речі й процеси, що розмежовуються на: буття речей, процесів і станів неорганічної природи; буття всесвіту загалом; буття органічної природи; буття неживих речей і процесів, спричинених людиною; буття живого, що вироблено людиною.

Буття людини розмежовується на екзистенцію та буття людини у світі речей. Буття ідеального — суб’єктивне, індивідуальне; об’єктивоване, позаіндивідуальне.

Буття окремої людини в суспільстві та історичному процесі — індивідуальне; а також соціальне, суспільне. Різновид соціального бачення – виокремлення рівнів буття: природний, соціальний і духовний.

Людська свідомість є необхідною умовою виявлення буття, тому важливо розглянути, яким постає буття у людському пізнанні та усвідомленні. Це можна з'ясувати насамперед за допомогою науки. Тому між конкретними науками та філософією існує проміжна пізнавальна ланка — наукова картина світу (НКС), інтегральне узагальнення досягнень багатьох наук на підставі деяких фундаментальних співвідношень, величин або перших (вихідних) предметних визначень сущого. Вирішальну роль в оформленні НКС відіграють фізика, астрономія, хімія, біологія, антропологія, наукознавство та філософія.

В сучасній НКС буття постає переважно в динамічному, а не статичному вигляді. Воно постає у системних окресленнях, тобто в окресленнях зв'язку «всього з усім». Будова проявів буття — рівнево-ієрархізована: мікро-, макро- та мегапроцеси. Мікропроцеси — це процеси субатомарного рівня, макропроцеси — рівень тіл, мегапроцеси — це рівень зоряних та галактичних процесів. На всіх рівнях діють свої особливі закони, тенденції, якісні характеристики. Сучасна фізика намагається створити теорію так званого «великого об’єднання», яка б дала змогу пов'язати всі ці рівні єдиними закономірностями, але наразі такої теорії не існує. Сучасна наука докорінно змінила попередні уявлення про взаємозв'язок суб'єкта та об'єкта. Раніше ці поняття досить радикально розводили, тепер людина як суб'єкт постає органічною часткою світу як об'єкта.^{29 , 30}

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії під назвою гносеологія, або епістемологія. Гносеологія була більш характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія — явище некласичної філософії, дослідження наукового знання.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? Пізнанням називають взаємодію свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю. Завдяки пізнанню людина може робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

Важливо звернути увагу, що пізнає не свідомість як така, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Вихідні поняття гносеології — об'єкт і суб'єкт.

Суб'єкт пізнання — це людина, вихідний пункт життєвої та пізнавальної активності; вона здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання — фрагмент природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної чи будь-якої іншої реальності, який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Об'єктом пізнання може бути будь-що, пізнання може набувати характеру самопізнання. Суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб’єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт. Мало того, сучасна гносеологія (та особливо — епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні.

Пізнання відіграє для людини ту роль, яку для тварини відіграють інстинкти: воно забезпечує особливий тип зв'язку людини з дійсністю. Розрізняють види пізнання: життєво-досвідне, мистецьке, наукове, релігійно-містичне й екстрасенсивне. Пізнання — це складний, багатогранний процес, у якому знаходять своє виявлення духовні здібності людини й найважливіші її життєві зацікавлення.³¹

Людські чуття ніколи не бувають «чистим чуттям», вони різною мірою спираються на розум, мислення й міркування. Співвідношення мислення й чуття розглядають через учення про рівні та форми пізнання.

Чуттєве пізнання, або перцептивний досвід — це фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини. Цей рівень дає пізнанню такий компонент, поза яким пізнання неможливе. Форми чуттєвого пізнання: відчуття — фіксують окремі властивості речей; сприйняття — поєднують відчуття й створюють певний образ речей; уявлення — відтворюють образ без безпосереднього контакту з річчю.

Оскільки відчуття мають межі й є мінливими, нестійкими, людина застосовує подальший рівень пізнання — раціонально-логічне, або абстрактне мислення. Абстрактні поняття фіксують суттєві характеристики класу предметів. Судження зв'язують між собою поняття так, що хід мислення збігається з процесами реальності. Умовиводи (індуктивні — від часткового до загального, й дедуктивні — навпаки) пов'язують судження законами логічного виведення.

Найвищий рівень пізнання — синтезувальний — має на меті поєднання абстрактного мислення й наочного даного. Синтез спирається на досвід — особисте свідоме виявлення умов та обставин збігання чи незбігання розумових конструкцій із реальним ходом речей і процесів. Експеримент — дослідження спеціально виділених властивостей речей у спеціально організованих умовах з обґрунтованим дозуванням дій чинників. Практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій у реальному історичному житті.³²

У першій третині 19 століття американський соціолог Льюїс Морган увів термін «цивілізація» — велика епоха історичного розвитку людства, яка йде за епохами дикунства та варварства. Це епоха міст, виникнення сім'ї, виготовлення металів, появи держави та публічних органів влади, відкриття й використання письма. Поява цивілізації стабілізувала суспільне життя й хід історії, створила умови для накопичення історичного досвіду й продуктивного розвитку культури. Стало можливо захищати культурні здобутки, зберігати відомості про минуле в записах.³³

Філософія розвитку суспільства досліджує твердження, що в різних суспільствах є кількісно відмінні показники розвитку, які внутрішньо логічно цілісні й мають доказову базу. Термін «розвиток» відрізняється від терміну «еволюція» тим, що позначає саме керовані людиною зміни.

Перші теорії розвитку суспільства стверджували, що довготермінова траєкторія суспільства — ставати гірше в плані аморальності й занепаду чеснот. Гесіод і Овідій описували послідовність золотого віку, срібного віку, бронзового (героїчного) віку й тоді нинішнього залізного віку. Індійські теорії суспільного розвитку вводять аналогічні поняття Юга: Сат, Крта, Кріта й нарешті Калі Юга — вік сварок і розбрату. Емпіричним питанням є те, чи світанок людства справді був епохою моралі, чеснот і достатку.

Інша теорія суспільного розвитку описувала циклічне постання й падіння цивілізацій, їхню «вічну повторюваність». Її дослідив вчений 15 століття Ібн Хальдун, котрий зауважив, що урбанізація призводила до тимчасової розкоші, після якої слідував занепад. Мальтус розглядав катастрофічне зростання населення, а Шпенглер — розвиток і занепад цивілізації на основі культури.

Під час епохи Просвітництва набула поширення прогресивна теорія історії, згідно з якою історія проходить етапи прогресу, або поступу: мисливство, скотарство, землеробство й комерцію. Маркс і Енгельс, формулюючи концепції історичного матеріалізму, виділяли чотири етапи відносин між виробничими засобами й відносинами: примітивний комунізм, рабство, феодалізм і капіталізм — після яких гіпотетично мали б слідувати соціалізм і комунізм.

Вульгаризована форма прогресивної теорії набула поширення у вигляді «соціального дарвінізму», за якого технологічну першість прирівнювали до біологічної, моральної й культурної вищості. Цією теорією виправдовували концепцію рас, імперіалізм і колоніалізм. Наприклад, Джеймс Гантс у 1860 захищав британський імперіалізм, в основі котрого лежав «науковий расизм».

Сучасна теорія розвитку суспільства досліджує питання спілкування й морального розвитку (Хабермас), універсальних прав людини (Чандра Рой), роль інформаційних технологій (Кастелс). Зіставлення суспільних формацій (примітивної, традиційної, модерної) зі способами виробництва (збиральництво, рослинництво, промисловість) і мовлення (усне, писемне, друковане) не показує однозначних закономірностей.

Відкидання особою цивілізації досліджував Зигмунд Фройд в творі 1930 року «Неспокій у культурі». Фройд спостерігав напругу між цивілізаційним конформізмом правових норм і культурних очікувань з одного боку — й потягом особи до інстинктивної свободи з іншого. Як те, так і інше в багатьох випадках очевидно необхідне для суспільної цілісності та розвитку. В 1955 році Герберт Маркузе оприлюднив твір «Ерос і цивілізація», в якому ввів ідею «надлишкової репресії» — психологічну алегорію економіки надлишкової вартості Маркса. За Маркузе, деяка репресія необхідна для упорядкування й розвитку суспільства, але коли її стає забагато, виникають соціопатології та політичне пригнічення.

Певний зв'язок з ідеалами «золотого віку» чи «Сат Юги» має модерна концепція про початкову чесноту людини, котру псує цивілізація. З позицією «гроші — корінь усього зла» й концепцією «благородного дикуна» різною мірою погоджувались Ентоні Ешлі-Купер (1699), Жан-Жак Руссо (1754) і Бенджамін Франклін (1784).

Одною з сучасних концепцій є анархо-примітивізм — політична течія, чітко спрямована проти цивілізації. В її основі лежить теза, що землеробська та всі наступні цивілізації апріорі несуть людству шкоду. Прихильники цього руху, зокрема Джон Зерзан, піддають критиці концепцію часу, абстрактне символічне мислення (математику та мистецтво) й навіть саму мову.³⁴

Засновниками неомарксизму вважають Дьєрдя Лукача й Антоніо Грамші. Їхні теоретичні розвідки започаткували діалектико-гуманістичний, або критичний напрям у марксистській думці. До цього напряму належать теоретики франкфуртської школи (Теодор Адорно, Юрген Хабермас), фройдо-марксисти (Герберт Маркузе, Еріх Фромм), а також марксисти-екзистенціалісти (Жан Поль Сартр). Альтернативний напрям неомарксизму представлений марксистами-сцієнтистами (Луї Альтюссер). Інші гілки неомарксизму досліджують проблеми «третього світу», аналіз капіталізму як світової системи, фемінізм тощо.

Неомарксисти наголошують, що після кожного краху (передбаченого окремими її апологетами) марксистська теорія відроджувалася в оновленому вигляді. Остання за часом модифікація неомарксизму пов'язана зі спробами вирішення проблем постіндустріального й інформаційного суспільства. Марксизм привертає до себе увагу, коли виникає необхідність плюралістичної теоретичної систематизації й пояснення нових явищ і процесів суспільного життя.

Теоретики Франкфуртської школи вбачають причини антигуманного, репресивного характеру розвитку раціоналізації й використання досягнень науково-технічного прогресу в типі культури європейської цивілізації та раціоналізму, втіленому у вигляді репресивного характеру свідомості й прагнення до тоталітарного панування. За концепцією «одномірної людини» Герберта Маркузе, прикладом діалектичного подолання раціоналізму західного типу культури є аутсайдери (прошарки населення, не інтегровані в систему) як суб'єкт революційної ініціативи.

На думку Луї Альтюссера, при з'ясуванні причин криз та революцій необхідний плюралістичний підхід. Революційні вибухи таким чином не криються в суперечностях певного способу виробництва, а є наслідком збігу різноманітних обставин. Відповідно розвиток суспільства не є послідовним чи лінійним процесом, натомість має значення аналіз поточного моменту. Альтюссер також стверджував, що модель соціального розвитку суспільства визначає не так економічний базис, як політична надбудова — держава, здатна за власної потреби радикально змінювати спосіб виробництва.³⁵

Теорію відкритого суспільства розробив Карл Поппер, філософ 20 століття. Він вбачав найкращу можливу суспільну модель у постійному спільному русі до істини. Його політична ідея, як і його науковий метод, будується на загальному праві критикувати старі ідеї та пропонувати нові. Поппер притримувався думки, що розвиток знання, як і розвиток людського суспільства, неможливо передбачити. Тому його концепція не передбачає чітких фіксованих норм для всіх сфер життя суспільства. Єдине, що має залишатися постійним — можливість змінити норми за загальною згодою, щоб запобігти появі авторитарних режимів.

Науковий метод Поппера називається критичним раціоналізмом. Обов'язок кожного науковця — критично ставитися до власних теорій і вітати конструктивну критику від своїх колег. Еволюція ідей, на думку Поппера, відбувається методом усвідомленого раціонального відбору. Поппер ставив пере собою питання: «Як відрізнити науку від псевдонауки?» Так виникла його теорія наукового методу — теорія спростування. Поппер стверджував, що для науки краще підходить метод дедукції. Науковець повинен починати з загального закону, виводити з нього окремі твердження й випробовувати їх через експеримент. При цьому науковець має намагатися спростувати свої висновки експериментом, а не довести їх. Наукова гіпотеза відрізняється від псевдонаукової тим, що її легко розбити на окремі висновки й спробувати спростувати.³⁶

Теорія конвергенції припускає, що під час руху від ранніх стадій індустріалізації до повної індустріалізації країни нагадують інші індустріальні суспільства з точки зору суспільних норм і технологій — і прямують до єдиної глобальної культури. Цю теорію сформулював американський професор економіки Кларк Керр. За теорією конвергенції, концепція розвитку — універсально хороша річ і визначається економічним зростанням. Керр визначає конвергенцію з «розвиненими» країнами як мету «країн, що розвиваються». Втім, ця форма розвитку спирається на надмірне використання природних ресурсів, витісняє натуральне й дрібне сільське господарство й спричиняє масове пошкодження природного середовища існування.³⁷