Алюзії у сучасних політичних текстах: функціональний та перекладацький аспекти
Никула Денис, 3 курс Київського міжнародного університету, 035 Філологія, заочна форма навчання

Перш ніж перейти до поняття алюзій та їхніх аспектів у контексті політичних текстів, необхідно розібратися з тим, що таке політика, хто нею займається, хто пише політичні тексти, які функції вони виконують, як їх досліджувати та який зміст вони несуть.

Як визначають Мельник Л. М. і колеги, політична діяльність — це сукупність дій класів, соціальних прошарків, націй та інших суспільних груп задля реалізації політичних інтересів з приводу завоювання, використання та утримання влади. Учасники політичного процесу поділяються на активістів, послідовників, лідерів політичних рухів та лідерів громадської думки.¹

Політика становить важливу ланку цілеспрямованої комунікації людей і їхньої соціальної взаємодії. У політичній сфері нагальним є вміння вплинути на авдиторію, переконати її.²

За визначенням Паюка В. Л., політичний текст — зв'язна, цілісна, об'єднана смисловим зв'язком послідовність знаків, що є частиною й результатом історично й культурно визначених подій. Політичний текст має функції інформування й спонукання, пропагує визначене розуміння суспільних ситуацій і впливає на формування світогляду. Політичні тексти зазвичай звернені до потенційно масової авдиторії.²

Як жанр політичний текст вирізняється тим, що виконує функцію привертання уваги до проблеми задля максимального ефекту. Політичний текст — ідеологічний, тому що він описує системи ідей для розв'язання низки проблем. Політик намагається переконати авдиторію в правильності поставлених проблем і мобілізувати її для підтримки своєї ідеології.³ (Докладніше про ідеології — у відповідному додатку.)

Відповідно до своїх функціональних задач, політичні тексти синтаксично й семантично впорядковані, а також застосовують системи риторичних прийомів, принципово спрямованих на потенційного слухача. Політичні тексти формують політичний дискурс — лінгвістичний контекст людської діяльності, керованої поглядами й переконаннями. Варто наголосити, що погляди й переконання можуть бути як явно висловлені, так і приховані чи відсутні.²

Авторами політичних текстів є громадські діячі, політичні лідери, ЗМІ, письменники, аналітики й інші особи та організації, що формують суспільну думку — тобто думку всіх, на чиєму житті й чиїй діяльності позначається політична реальність. Вирізняють інституційний і неофіційний політичний дискурс. Авторами текстів інституційного дискурсу є парламенти, комітети, міністри, партії, політики. Натомість неофіційного — організації, громадяни й преса. Політичним суб'єктам властиво боротись за владу, зокрема вербальними методами.⁴

Суб'єкти великої політики, офіційні особи держави рідко пишуть власні промови самостійно. Їм допомагають піар-технологи, негласні спонсори й прес-секретарі. Сприймаючи політичний текст, люди мало переймаються тим, хто його створили. Проте важливо, що текст дає їм змогу ідентифікувати себе з певною групою, політиком чи політичною силою — або протиставити себе їй.⁴

До усної форми політичного дискурсу відносять виступи політиків перед публікою й журналістами, їхні інтерв'ю та прес-конференції, дебати, теле- й радіоновини. До письмової — партійні програми, маніфести, угоди, політичні новини в пресі, політичні плакати й листівки.⁵ Слід зауважити, що публіка — це не лише електорат, оскільки лідери громадських організацій, наприклад, не мають на меті перемагати у виборах.

Як підкреслює Цвіркун Т. В., промови громадських діячів формують імідж країни, політиків і громадян, викликаючи в адресатів позитивні чи негативні емоції завдяки вдалому добору слів. Особливо успішні політичні тексти приводять до змін у цілій країні чи навіть у всьому світі. Заради цього політики вчаться прогнозувати й наживо оцінювати реакцію слухачів, зачіпати почуття людей і водночас знаходити з ними спільну мову. Політичні тексти можуть поєднувати стиль ЗМІ, зокрема суспільну й військову термінологію, з художнім стилем, термінами та художніми образами зі сфер театру, музики й інших видів мистецтва.

Дієві політичні тексти оперують фактами, підкріпленими активним вживанням складених числівників і наявністю відсоткових значень. Числа, що викликають емоційний ефект, не завжди запам'ятовуються авдиторією, але спровоковані ними асоціації закарбовуються на рівні підсвідомості. Водночас політики висловлюють власні оцінки фактів, зокрема вживають форми найвищого ступеня порівняння прикметників, додаючи числам емоційне й функціональне навантаження.

Політики говорять про людей, їхні життя, проблеми, в яких вони опиняються та які добре знайомі авдиторії. Підкреслити єдність думок з авдиторією чи авторитетними людьми політикам допомагають цитати (й алюзії), зокрема зі знакових текстів, важливих цілому народу на певному його історичному етапі. Політики багаторазово повторюють окремі лексеми, акцентуючи увагу на фактах, котрим надають особливе значення.³

Політичній комунікації характерне стильове різноманіття, що корелює з градусом кризи в суспільстві. На урочистих подіях, де виступають прихильники різних ідеологій, на передній план виходять слова-знамена, символи єдності; урочисті політичні тексти — розлогі й красномовні. За часів же активного протистояння між політиками використовують якнайкоротші слова й вигуки, епітети, «збройні» символи, слова-клейма, наголошення на контрастах. Водночас багатослівність текстів у дипломатії може слугувати маскуванню прямого зіткнення; зусилля, присвячені укладанню політичних текстів, можуть вказувати на спроби припинити конфлікт за допомогою комунікації.

Кривенко С. О. зазначає, що в демократичних суспільствах політичні тексти тяжіють до простоти й безпосередності. За авторитарних устроїв натомість тексти заплутані й незрозумілі; часто їх висловлюють нерідною більшості населення мовою; вони ніби демонструють нездатність звичайної людини виконувати роль політика.⁴

На думку Євсеєва К., важливим складником сучасних політичних текстів є антитекст — тип мовлення, ситуація якого визначає його зміст. Виділяють також псевдотекст, виголошений заради тавтології, а не повідомлення; заради апеляції до пам'яті авдиторії. А в авторитарних режимах громадським діячам доводиться продукувати передтекст — «езопову мову», для розуміння якої потрібно розкривати замаскований сенс.⁶

Потужним інструментом впливу на слухачів та опонентів є такі різновиди антитексту, як гумор та іронія, а також спотворені цитати. Ці риторичні засоби покликані досягти розрядки, висвітлити чиюсь перевагу або вказати на невідповідність. Гумор тісно пов'язаний із демократичним режимом; саме після встановлення демократичної влади в Елладі виник жанр комедії. Свобода висловлювати парадокси й нісенітниці навіть у політиці є невід'ємною частиною екологічних взаємовідносин людей.^{4 , 6}

При цьому політики вдаються й до трагічності, піднесеності в промовах, коли метою є зобразити серйозні й закінчені дії — або такі, що викликають страждання й жаль. Трагічність спирається на традицію та історію; постаті трагедій — благородні, відповідальні, реалістичні й послідовні.⁴

Як описує Болкарьова О. В., при дослідженні політичних текстів використовують аналітичний метод, запозичений із християнської екзегетики. В тексті аналізують буквальне значення, історичну відповідність, підтекст, контекст, лексику, граматику й посилання.

Щоб зрозуміти суть політичного тексту, потрібно відштовхуватись від попередніх позицій його автора та об'єктивно їх інтерпретувати. Подекуди також важливо зважати на інтонацію й характер побудови фрази.

Текстам офіційної політичної культури притаманно закріплювати панівні цінності, моралізувати соціальну нерівність; вони пропонують прості схеми й прямолінійну, механістичну логічність, а також применшують значущість пересічної особи.

Є й протилежність їм — «неправильні» політичні тексти, які звертаються до антигероїв, висвітлюють безглуздість виконання усталених норм і правил; цей формат властивий маніфестам екстремістських політичних організацій.

Тексти на зразок Євангелія та «Маніфесту комуністичної партії» можна віднести водночас до обох категорій, оскільки вони як заперечують соціальну й політичну дійсність, так і намагаються впровадити нову систему цінностей.

Слід зауважити, що політичне мовлення відбувається не лише на рівні речень, фонем або морфем. Тому перед роботою зі власне політичним текстом важливо аналізувати дискурс у політичному просторі, де його опубліковано. Особливо це актуально з урахуванням взаємного впливу представників правлячої еліти та ЗМІ, розмиттям межі між журналізмом і зв'язками з громадськістю.

Ключові елементи політичного дискурсу — його мета й цінності. Головною метою політичного дискурсу є змагання та перемога, боротьба за владу.⁵ Цінності ж у політиків трапляються вкрай різні.

В опрацьованій задля виконання курсової роботи теоретичній літературі з теми політичних текстів та їхнього перекладу не знайшлося порівнянь і зіставлень цінностей різних сегментів сучасного політичного спектру. На думку автора, якісний переклад політичних текстів не може обійтися без синтезу лінгвістичних і політологічних знань. Тому майбутнім дослідникам цієї теми варто присвятити більше зусиль аналізу панівних і конкурентних політичних цінностей сучасного глобалізованого суспільства, їхньої кореляції з лінгвістичними особливостями політичних текстів за авторством різних громадських діячів. Короткий огляд цінностей правих, центристських і лівих політичних рухів наведено в додатку про сучасні політичні ідеології.

Климончук В. Й. стверджує, що головною ознакою політичних цінностей є можливість їхньої реалізації лише шляхом спільних дій багатьох людей. Політичні цінності передбачають активний вплив на всі сторони й механізми влади та мають безпосередній зв'язок з інтересом певної соціальної спільності. У політології виокремлюють цінності, що групуються навколо таких концепцій: добробуту, безпеки, порядку, прогресу, справедливості, рівності, легітимності, легальності й свободи.

Довкола кожної концепції можна виділити підгрупи цінностей, на внутрішніх суперечностях яких зокрема ґрунтується політичне різноманіття й політична боротьба. Наприклад, рівність може бути у правах — або у можливостях. Державно-політичний порядок не рівнозначний соціальному. Екологічна безпека може суперечити економічній. Існує також таке явище, як політичний нігілізм — заперечення усталених політичних форм та інституцій: державності, плюралізму, ідеології й політичної свідомості.⁷

Насамперед розглянемо, що таке алюзія, для чого її використовують, які бувають її варіанти й як ефективно її спрямовувати в політичному контексті.

Як зазначає Петрина Х. В., лінгвістична гра є одною з засад сучасного текстотворення. Елементами мовної гри є використання маргінальної лексики, порушення традиційної сполучуваності слів, змішування мовних стилів — а також алюзії.⁸

Алюзія — літературний прийом, ненав'язливе посилання на відому подію, персонажа, витвір мистецтва чи культурний контекст.⁹ Алюзія вживається як риторичний прийом¹⁰ і є засобом інтертекстуальності.¹¹ Історичні, міфологічні, літературні й культурні алюзії викликають у читача асоціації й посилюють значення в тексті, поглиблюють його розуміння.

Наприклад, алюзії на «1984» Джорджа Орвелла допомагають підкреслити авторитарний вектор політичного устрою, який критикує автор. Алюзія на міф про Прометея підкреслює героїко-трагічну глибину постаті, про яку йдеться в тексті. Алюзії на борців за свободу, справедливість і мораль поглиблюють тему, яку розкриває текст, і додають йому сенсу та значущості. Алюзії можуть використовуватись іронічно, наприклад Джеймс Джойс у романі «Улісс» зобразив як міфологічну Одіссею повсякденне життя простої людини. Алюзії на тексти інших відомих авдиторії авторів створюють «інсайдерське» відчуття, розміщують автора й читача в одному культурному контексті.⁹

Jacky Chan стверджує, що до середини 20 століття алюзії спирались переважно на філіацію — біологічну, культурну й національну спорідненість слухачів. Починаючи з епохи модернізму, поширення набули афіліативні алюзії — посилання на тих, із ким слухач вбачає спорідненість у власній уяві, поєднуючи подекуди декілька видів спорідненості.¹²

Clinton Aduda й колеги підкреслюють, що алюзії додають політичним текстам емоцій і злободенності. За допомогою алюзій політики посилаються на культуру, спорт, економіку й власне політичний контекст. Алюзії часто застосовують у промовах, покликаних інформувати маси й переконувати їх.¹³

David і Gareth Butler наводять приклади, як зв'язок тексту з країною та її культурою допомагають встановити алюзії до географічних назв, фраз громадських діячів, назв політичних скандалів, великих народних заворушень і демонстрацій, а також імен політиків, пов'язаних із резонансними подіями.¹⁴

Алюзія допомагає лаконічно, за допомогою одного чи декількох слів вказати на особливість події чи людини, викликаючи асоціації з першоджерелом і доповнюючи текст історико-культурним контекстом. Щоб досягти цієї мети, алюзія спирається на спільні знання адресата й адресанта й може пов'язувати їх комічним чи іронічним ефектом.¹⁵

Варіантами застосування алюзій виступають гасла, метонімії, метафори, конотації слів і мультимедійні поєднання.¹³ Алюзії сприяють побудові відчуттів зв'язку та ідентифікації, котрі лежать в основі політичного мислення й дії.¹²

Алюзії покликаються на назви творів літератури, імена персонажів; твердження вчених, політиків і діячів культури; фрази з релігійних і міфічних текстів; цитати з популярних пісень; назви фільмів і серіалів, а також фрази з них; назви картин, скульптур та інших творів мистецтва.¹³

Kiran V. наголошує, що в політичних текстах алюзії допомагають розбавити сухі числа. Наприклад, щоб підкреслити свою увагу до питань громадської безпеки, активіст може доповнити кримінальну статистику образом сміливих пожежників, які гасять відому авдиторії будівлю.¹⁶

Крім змісту тексту, алюзії можуть бути формальними — наприклад, цілеспрямоване використання кольору не лише в цілях естетики.¹² Алюзії можуть діяти на фонологічному рівні, посилюючи ритмічність твору й привносячи звуковий символізм.⁸

Використання алюзивних порівнянь ідей і постатей може сприяти миттєвій побудові емоційного зв'язку через відчуття ностальгії чи спільного контексту — знайомого як мовцю, так і авдиторії.¹⁶

Як риторичний засіб, алюзії допомагають пояснювати складні теми авдиторії, котра не має фахової освіти.¹⁶ При цьому алюзії можуть не лише спрощувати поняття для загальної авдиторії, а й навпаки — додавати в текст «ексклюзивні» нотки, зрозумілі лише декому. Наприклад, неочевидні алюзії цілеспрямовано використовував письменник Джеймс Джойс.¹⁷

За допомогою алюзій можна мовець може проілюструвати культурну обізнаність, знання канонічних текстів та історичних подій — це додає йому авторитету в очах авдиторії.¹⁸ Історичні алюзії здатні будити відчуття залученості до багаторічних еволюційних процесів і зв'язку зі складним, місцями темним, але рідним національним минулим.¹⁹ А тонко апелюючи до культурних наративів та ідеологій, мовець може ненав'язливо впливати на громадську думку.

Цитата з класичного фільму може викликати відчуття тепла й туги за минулим.²⁰ Слова з популярної пісні асоціюються в авдиторії з енергією й захопленням, але водночас із серйозними питаннями нерівності, насилля, влади й спротиву.²¹ Відомі авдиторії образи пов'язують в її уяві тему промови з культурно значущими постатями чи предметами.

За словами Krystal N. Craiker, ефективна алюзія — лаконічна, а також непряма: надмірне пояснення ослаблює порівняння.¹⁷ Приклади типових алюзій на історичні й політичні події:

«Уникати як чуми» — алюзія до пандемії, котра знищила значну частину європейського населення в 14 столітті.

«Це було його Ватерлоо» — алюзія до битви під Ватерлоо 1815 року, в котрій Наполеон I зазнав вирішальної поразки.

«Соломонова мудрість» — алюзія на біблійного царя, котрому приписували легендарну кмітливість.

Порівняння політичних діячів з Бенедиктом Арнольдом в агітаційних промовах — алюзії на американського генерала у війні за незалежність США, котрий перейшов на бік британців.

Згадки «Пастки-22» — алюзії на однойменний роман Джозефа Геллера про безвихідний бюрократичний парадокс.

«Цей скандал був його Вотергейтом» — алюзії на скандал із переслідуванням політичних опонентів, який знищив репутацію президента Ніксона.

«Вона підійшла до проєкту з запалом суфражистки» — алюзія на активісток початку 20 століття за жіноче виборче право.²²

Бурковська Л. Д. стверджує, що як і цитату, алюзію можна визначити як відкрите посилання — передачу тексту з іншого твору. Проте цитата має на меті підтвердити походження викладених думок. Тоді як алюзія покликана обіграти цитований текст, пристосувати його до потреб автора; джерело алюзії часто зумисне не вказується.²³ Krystal N. Craiker зазначає, що автор може вживати алюзії й до власної творчості. Наприклад, Шекспір у «Гамлеті» посилався на свою трагедію «Юлій Цезар».¹⁷

Від алюзії відрізняють ремінесценцію — несвідому схожість виразів, мотивів або розвитку сюжету. Алюзія, на відміну від ремінесценції, завжди є навмисним, цілеспрямованим натяком автора на певний текст.²⁴

Нарешті звернімося до особливостей адаптації алюцій із тексту мовою джерела до тексту мови перекладу.

Перекладати алюзії складно, оскільки метою є викликати в читача асоціативний ряд і допомогти йому зрозуміти наступний текст. Нерідко досягається лише часткова адекватність перекладу, тобто текст залишається зрозумілим попри втрату розпізнання алюзії.

Пошук еквівалента вимагає розпізнання факту алюзії та обліку класичних перекладів оригіналу. Необхідно застосовувати перекладацьку інтуїцію, мовне чуття, словники й довідкову літературу.¹⁵ При перекладі тексту, в якому трапляється алюзія, важливо визначити соціально-культурну й вікову належність цільової авдиторії, мовні та етнічні риси адресатів.²³

Якщо текст містить алюзивну інформацію, що не входить до фонду фонових знань широкої читацької авдиторії, перекладач може додавати докладний перекладацький коментар енциклопедичного характеру.²³ Можливо застосувати прийом опущення алюзії, втім тоді в перекладацькому коментарі варто згадати про її наявність. У деяких випадках алюзію можливо замінити на більш наближену до реалій культури мови перекладу.

Ефективними методами відтворення алюзій при перекладі є стилістичний переклад, цитатний переклад, графічне маркування алюзії й транскодування.¹⁵

Як підкреслює Шевцова К. В., завдання перекладача алюзії — реконструювати в цільовій культурі перекладу зв'язок між автором і читачем так, щоб алюзія викликала аналогічні когнітивні й емоційні реакції в читача мови перекладу.

Застосовуючи когнітивно-дискурсивний метод дослідження алюзії, перекладач визначає, чому в одній культурі ця алюзія зрозуміла, а в іншій потребує адаптації. Трактування алюзії як когнітивного інструменту означає, що алюзія формує знання читача, тобто перекладач визначає, яке знання найважливіше передати читачеві при адаптації.

Прагматичний метод дослідження алюзії орієнтований менше на зміст алюзії й більше на її ефект. Перекладач оцінює, чи має вона викликати емоційну реакцію або спонукати до критичного осмислення події.

Структурно-семантичний метод дослідження алюзії передбачає виявлення контекстних механізмів, які сприяють впізнаванню алюзії.²⁴

Порівняльно-перекладацький метод, а саме аналіз перекладацьких трансформацій, дає змогу оцінити, наскільки збережено культурну специфіку, стилістичну й прагматичну функції алюзії.²⁴

Перекладачу алюзивного тексту важливо бути обізнаним з історією, фольклором і літературою країни — джерела. В нагоді стають як словники цитат і алюзій, так і лінгвокраїнознавчі енциклопедії.²³

Беген-Герус Ю. зазначає, що при перекладі алюзій застосовують різні стратегії, зокрема цитування (для біблійних, міфологічних і фольклорних — тобто впізнаваних — алюзій), заміну алюзії на зрозумілішу, шрифтове чи стильове маркування, а також опущення з можливістю компенсації.²⁵

Збереження локальних алюзій, навіть якщо вони не відіграють ролі в побудові смислової структури тексту, залежно від цілей перекладача може бути важливим саме по собі, оскільки розширює ерудицію цільової авдиторії; спільні культурні маркери допомагають встановити зв'язок між культурами.²⁶

Розлогі алюзії, які входять до спільного інтертекстуального простору читача оригіналу й читача перекладу, доцільно передавати цитатою канонічного перекладу або відтворенням відповідника безпосередньо з джерела.²³

За відсутності фонових знань у читача перекладач має адекватно відновити асоціативний фон, компенсувати цю відсутність знань певним способом.²⁶

Розкрити значення алюзії без втрати лаконічності буває можливо за допомогою описового перекладу, тобто додаючи уточнювальні слова з огляду на її семантичне значення.²⁴

Як показує практика Москалюк О. В. і колег, варіативний переклад алюзій доводиться застосовувати при відсутності лексичної одиниці в словниковому фонді мови перекладу; семантичній невідповідності лексичних одиниць; відсутності еквівалентного фразеологізму в мові перекладу; фонетичній відмінності від мовами, що ускладнює транскрибування; відсутності фонових знань у читачів.²⁷

Щоб запобігти значним змістовим втратам, перекладачі можуть при варіативному перекладі алюзії чи її опущенні вдаватися до роз'яснювальних коментарів енциклопедичного характеру.²³

Копильна О. М. підказує, що при перекладі алюзивних імен чи прізвиськ буває доцільно уникати транскодування, а натомість створювати імена, які розкривають своє значення. Трапляється винахідливе застосування стратегії звукового оформлення, наприклад алітерації.²⁶

Маслова Т. і Власюк Л. виокремлюють більш рідкісні способи адаптації алюзії: конкретизацію, генералізацію, функціональну заміну й граматичну заміну.²⁸

За вдало застосованою алюзією в публіцистичному (чи політичному) тексті, відповідно до його мети, читачеві не має залишатися простору для інтерпретації. Для прикладу, фразеологізм «між крапельками», широко вживаний для алюзивного позначення політичної позиції, може мати як позитивні, так і негативні конотації. Тому перекладач має враховувати, який відгук у свідомості читачів може викликати його добір способу адаптації алюзії.²⁹

Засади консерватизму: приватна власність є результатом природного життєвого начала; держава є результатом еволюційних процесів; влада має належати еліті (у випадку неоконсерватизму — з елементами меритократії); необхідно зберігати традиційні ієрархії соціальних і політичних структур.

Засади фашизму: ідеї расової переваги; домінування мети національного відродження над потребами окремої людини; монопольна влада однієї партії як головного елемента політичної системи; забезпечення ідейної єдності суспільства за допомогою політичного терору й органів насильства.

Засади лібералізму: політичний плюралізм і парламентський лад як принцип організації суспільства; пріоритет прав на життя й на приватну власність над інтересами суспільства й держави; конкуренція еліт і водночас — участь мас у політичному процесі.

Засади соціал-демократії: збереження системи приватної власності водночас із державними реформами, покликаними забезпечити вищий рівень соціальної рівності й справедливості, ніж при ліберальному капіталізмі.

Засади комунізму: подолання соціального відчуження людини від результатів праці та як наслідок — влади; бачення історичного прогресу як послідовної зміни суспільно-економічних формацій (внаслідок нездоланних внутрішніх протиріч); експропріація приватної власності на користь робітників, які її створюють; зрощення партії з державою й поступова її заміна на систему суспільного самоврядування.

Засади анархізму: заміна будь-яких форм примусової влади (як унаслідок відносин, породжених приватною власністю, так і внаслідок зрощення партії з державою тощо) вільною й добровільною асоціацією громадян.⁷